Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Михайло, карбуючи крок, зробив чіткий поворот і, клацнувши підборами, застиг по стойці «струнко».

— Товаришу капітан, дозвольте звернутися?

Капітан скосив очі на Михайла і хоча здивувався, але не подав знаку.

— Дозволяю,— коротко сказав він, продовжуючи голитися.

— У нас піонерське прохання, — дзвінко почав Михайло, — доставити списану посудину...— він замовк, підбираючи слова.— Тут недалеко, а то шлюпку можуть спалити,— подумав і уточнив: — Як мотлох.

— Як що? — перепитав капітан.

— Як непотрібний мотлох,— на всяк випадок знову уточнив Михайло.

— Спалять! — просунув голову крізь відкритий ілюмінатор Женька і зник.

Капітан від несподіванки навіть відсахнувся і порізався.

— Та ви не піонери, а шибеники якісь! — спересердя сказав він, заклеюючи пластирем подряпину. Глянувши на розгубленого Михайла, він пом'якшав. — Мрієш стати моряком?

— Мрію, товаришу капітан.

— Батько, зрозуміло, моряк?

— Ні. Робітник. Про завод імені Лихачова чули? Потомствений москвич, як і я!

— А мати? — посміхнувся капітан.

— Вчителька, товаришу капітан... Адже спалять човен,— жалібно промовив Михайло.

— Спалять! — знову просунувся в ілюмінатор Женька і щез.

Капітан відсахнувся, а Михайло люто погрозив в ілюмінатор кулаком, проклинаючи в душі докучливого племінника.

— Ось що, москвич,— сердито заявив капітан, який заклеював другу подряпину на підборідді. — Чому тебе мати-вчителька вчила? Не чіплятися до зайнятих людей! Все!

— Але ж спалять...— буркнув Михайло, втративши всяку надію.

Двері прочинилися...

— Спалять! — протиснувся до рубки Женька.— Шкода вам, га? Шкода?

— Тьфу ти, чортяка! — капітан кинув бритву на стіл... і раптом зареготав.— Вчепилися з ножем до горла...— задихаючись від сміху, сказав він.— Згоден. Ми зараз відпливаємо на три дні. Повернемося, вивеземо вашу посудину. Вирішено?

— Ні, товаришу капітан,— похитав головою Михайло.

— Не вирішено,— пискнув Женька.

— Що? — здивувався капітан такій невдячності.

— Необхідно вивезти сьогодні, товаришу капітан,— стояв на своєму Михайло.

А Женька завів однієї:

— Спалять.

— Та зрозумійте ж, — капітан схвильовано почав ходити по рубці, навіть забувши витерти мильну піну з обличчя. — Ми зараз запасаємося паливом і відчалюємо.

— Я наполягаю, товаришу капітан,— не здавався Михайло.

— І я,— підтакнув Женька.

— Нам кожна година дорога,— нервував капітан.

— Нам теж, товаришу капітан. Другої нам не знайти, а шлюпку спалити можуть,— торочив Михайло.

— Спалять! — знову заголосив Женька.

— Спалять!!! Спалять!!! — гаркнув капітан.— Сто чортів! Показуйте, де і куди!

Зраділі хлопці вискочили на палубу.

— Нестерчук, віддати швартові! — наказав капітан молодому матросові.

Коли шлюпку повантажили на борт буксира, Михайло і Женька відразу залізли у свою «посудину» і всілися на середню банку, немов боялися, що капітан передумає. Матроси, усміхаючись, дивилися на них.

— Куди? — похмуро пропихтів капітан, стискаючи в зубах люльку.

Михайло схопився:

— Курс зюйд-вест, за два кабельтових звідси!

— На ремонт, — закипів Женька.

— За два? — посміхнувся капітан Михайлу. — А що таке «кабельтові», знаєш?

— Е... — на мить задумався Михайло і жваво процокотів: — Десята частина морської милі, сто вісімдесят п'ять і дві десятих метра.

Капітан похлинувся димом і попростував до рубки. Матроси весело глянули на Михайла.

— Дизель? — не без поважності спитав Михайло, як тільки затремтіла палуба і за кормою запінилася вода.

— Він, — відповів матрос Нестерчук і присів поряд.

— Старий? — Михайло прислухався до гулу.

— Дідок,— погодився Нестерчук.

Пристань попливла назад... Незабаром буксир причалив до пляжу. Заверещали талі, що підняли шлюпку з палуби. Шлюпка тріщала і розгойдувалася.

— Обережніше, обережніше...— благав Михайло.

— А то розвалиться,— суворо попереджав Женька. — А нам на ній плавати.

Кран м'яко опустив шлюпку на пісок поміж гранітних брил у найзатишніше місце, яке вказав Михайло, придивившись до місцевості.

Місце і справді було чудовим — на березі тихої бухточки.

Михайло і Женька попрощалися з капітаном і матросами за руку.

— Щасливого плавання! — побажав на прощання капітан хлопцям.

Буксир відчалив і почав зменшуватися. Михайло, який стояв у шлюпці, семафорив прапорцями, подаючи буксиру якісь сигнали. А Женька, зайшовши по коліна у воду махав сорочкою.

— Ти що передаєш? — спитав Женька.

— Щасливого плавання!

— І я теж,— здивувався Женька.

Віддаляючись, буксир відповів прощальною сиреною сумною, як голос самітнього птаха над безлюдним простором. 

Яскраво світило сонце, і тіні були короткі, немов обрублені хвости чорних собак. Борис, Мовчун і Хихикало сиділи під крислатим платаном на набережній. Вологий вітер, який немов з кожною новою хвилею налітав з моря, ворушив листя, і зграї сонячних зайчиків, миготячи, пробігали по похмурих обличчях хлопців, їх обдавало то жаром,то прохолодою.

— Голіруч його не візьмеш,— похмуро промовив Борис.

— Не візьмеш,— підтакнув Хихикало.

— Потрібні найманці,— міркував Борис.— Треба кого-небудь підмовити, дадуть йому по шиї, враз до себе у Москву втече.