Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Мовчун кивнув.

Борис зацікавлено подивився на двох чоловіків, які зняли рекламний щит «Лейлі і Меджнун» біля кінотеатру навпроти і поставили новий — «Фантомас розбушувався».

Зусібіч до кас заспішили люди.

— За мною! — покликав Борис.

Вже в чому, в чому, а в «наживній» справі голова у Бориса працювала!

Компанія нашкребла в своїх кишенях один карбованець. Потім кілька разів купували і перепродували квитки чимдорожче тим, хто не хоче знемагати у довгій черзі на спеці.

Борька тут не був оригінальний, його батько кожного сезону загрібав у відпочиваючих квартирантів гроші немов лопатою, примовляючи: «Вони в них дурні, грошики. Цілісінький рік складають, дівати нікуди!»

Весело брязкаючи в кишені дрібними грошима, Борис поважно сказав приятелям, віддаляючись від кінотеатру:

— Чотири вісімдесят, як одна копієчка!

— Ділити будемо? — зрадів Хихикало. Мовчун широко Посміхнувся.

— А найманці?! — прищурився Борис.— Забули?!

— Найманці...— розчаровано промовив Хихикало. Мовчун зітхнув.

У приморському скверику сиділи і знемагали від нудьги два патлатих хлопці у джинсах з шкіряними латкам у вигляді сердець і трикутників.

Борис нерішуче підійшов до них.

— Ну чого тобі? — спитав один із них.

— Тут одному врізати треба, щоб на все життя запам'ятав.

— Отзинь! — буркнув парубок, що на їхній «морській» мові значило «відчепися».

— Ми вам за це...— Борис поліз до кишені.

Хлопець скосив очі на гроші. І згріб їх...

— Пішли,— заспішив Борис. І, підморгнувши своїм, прошепотів: — Я їм не всі віддав.

Другий парубок підбадьорливо поплескав свого дружка по плечу і, посміхаючись, теж сказав:

— Ходімо.

— Ну, зараз вони Мишкові тріснуть! — захихикав Славко.

— Та не туди,— кинувся за хлопцями, які пішли в інший бік, Борис.— А он туди.

— Відчалюй! — раптом гаркнули ті.— Чого причепився?

Компанія поспіхом відступила.

— Я ж вам гроші дав...— заскиглив Борис.— Віддайте... або підемо...

— Ну? — гаркнули хлопці.— Зараз як тріснемо!

Вони вже ступили в їхній бік, і компанія відбігла.

— Гроші віддайте! — плаксиво закричав здаля Борис.

Хлопці мовчки показали по величезному кулаку і спокійно рушили геть. Компанія подріботіла за ними, але тут парубків раптом зупинив міліціонер у білому накрохмаленому кашкеті:

— Усе вештаєтеся, ледацюги! Дивитися на вас соромно, місто ганьбите!

Парубки боязко озирнулися на хлопчаків:

— Скоро на роботу оформимося, товаришу старшина! Не вірите, у ЖЕКу спитайте!

— Може, скажемо міліціонеру: гроші у нас відібрали! Він нам зразу повірить! — зашепотів Борису Хихикало.

— ...А якщо хто на нас наговорить,— парубки знову оглянулися на компанію і з притиском промовили: — То ми з ними самі поговоримо! Вік життя не побачать!

— Ходімо звідси,— спересердя промовив Борис.— Плакали наші грошенята.

— Краще нехай грошенята плачуть, ніж ми,— мудро зауважив Хихикало.— А то потім вік життя не бачити!

І компанія попленталася в інший бік.

— Усе їм віддав? — спитав Хихикало. Борис полічив решту дрібних грошей:

— П'ятдесят... сімдесят... Карбованець і одна копійка.

— Те ж на те,— простогнав Хихикало.— Стільки й було. Чотири вісімдесят, як одна копієчка,— передражнив він Бориса.— Варто було за копійку старатися?!

— Не забуду,— знов похмуро процідив Борис.

— Хлопців? — спитав Хихикало.

— Мишка.

Хихикало невесело розсміявся якимсь козлиним смішком. А Мовчун кивнув.

— Чуєш, Мишко,— гаряче казав Женька,— ми як провчили Борьку, мені навіть купатися йти не хочеться. Йди куди бажаєш, ніхто не чіпає, а перехотілося. А тобі? — він помовчав, спостерігаючи, як Мишко розгинає іржаві цвяхи обіценьками і плоскогубцями.— Пішли пірнемо?

— Пірнемо, — розсердився Михайло, кинувши цвях, який тільки що випрямив, у купу інших на дні шлюпки.— А хто в плавання за тебе готуватися буде? Тут, знаєш, яку витримку треба!

— А я про що — не хочу купатися! — перестроївся Женька.

— У вас теплі речі є? — загадково вимовив Михайло.

— Є. А навіщо?

— Спортивний іспит на сонце,— багатозначно промовив Михайло. — Ну, на витримку. Треба до труднощів звикати!

— Звикнемо, — заявив Женька. — Біжімо швидше, поки тітка Клава з ринку не повернулася. В нас у шафі всього повно: два моїх пальта зимових, одне на виріст, шапки, кашне! Ти гадаєш, коли в нас південь, то не холодно?! Буває взимку так холодно, що зуби цокотять: цок-цок-цок! — поцокотів зубами Женька для більшої переконливості.

— Тільки тихо, — попередив Михайло.

Поки вони «добували» теплий одяг, Борис з приятелями теж не дрімав. Зненацька зустрівши на вулиці трьох хлопців і дівчину, на руках у яких були червоні пов'язки «Піонерський патруль», Борис швидко підійшов до них.

— Хлопці,— заклопотано почав він,— тут одного курортника покарати треба.

— Іди, іди,— сказали йому.— Не хулігань.

— Нам не можна,— відповів Борис.— Нам зараз на пароплав, до Азова. А підвалити йому треба обов'язково, щоб на все життя запам'ятав, як маленьких кривдити!

— Маленьких? — разом обернувся патруль.

— Еге ж,— підтвердив Хихикало, який зрозумів Борисів план.— Дошкільнят,— і показав на Мовчуна.

Мовчун кивнув.