Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Женька прослизнув у двір, відчуваючи, як калатає в грудях серце, як воно не хоче, щоб Женька входив у двір. Але утретє Женька не міг зрадити Михайла. Навіть безмірна полохливість має свої межі. Тим більше вони таке задумали, таке! Коли Михайло сказав йому дорогою про те, що вони зроблять, Женька з радощів аж затрусився.

— Ну чого ти? — почувся Михайлів шепіт з вулиці.— Швидше!

Михайло намалював на брамі крейдою коло, а Женька з двору тихенько постукав зігнутим пальцем по брамі. 

— Вище, — промовив Михайло.

Женька постукав вище. 

— Нижче. 

Женька постукав нижче.

— Лівіше,— наказав Михайло.

Женька постукав лівіше.

— Добре! — промовив Михайло.

І Женька теж намалював крейдою коло на брамі з двору, яке точнісінько збігалося з Мишковим колом на вулиці.

Михайло прослизнув у двір. При світлі місяця було видно валуни, які укріплювали піщаний укіс. Таких валунів у кожному дворі — хоч греблю гати.

— Вибирай, що підходить за вагою,— промовив Михайло. Женька ухопився за найбільший.

— Не зможеш,— пробурчав Мишко і обрав для нього трохи менший.

Женька зважив камінь на руках: 

— Підійде.

Михайло поклав камінь метрів за три від брами.

— Докинеш?

— За-запросто,— затинаючись від хвилювання, відпов Женька.

— Чур, за моєю командою. Як скажу: три! — кидай.

Вони вийшли на вулицю і попрямували додому, вже не криючись. Поглядали один на одного, підморгували, посміхалися і по-змовницьки прикладали палець до губів. Бруківка тепер зовсім уже не страшно, а немовби задирливо, весело і підбадьорливо поскрипувала під ногами товаришів.

Цілу ніч Женьці снилися вибухи і гранатні, і снарядні.. І термоядерні.

Настав ранок, з чіткими межами тіні і світла в усіх подвір'ях, гомоном дня, що пробуджувався, з мовчанням спокійного моря і криками півнів. Михайло і Женька йшли вулицею.

— Гадаєш, вийде? — хвилювався Женька.

— Ще як гримне! — упевнено заявляв Михайло.

На перехресті двох провулків вони міцно потиснули один одному руки.

— Не забудь,— попередив Михайло,— рахую до трьох. Бий в ту ж точку.

— Не схиблю,— промовив Женька. І вони розсталися. Женька повернув у правий провулок, Михайло — в лівий. Він навмисне не поспішав, очікуючи, коли Женька, який петляв дворами, підкрадеться до тієї самої залізної брами, що була навпроти будинку Мовчуна.

Біля цієї брами на лавочці, як здавна повелося, вже грали у доміно Борис, Мовчун та Хихикало. Пес Фантомас ліниво лежав на землі, косив оком на мух, які пролітали мимо, і для острашки клацав зубами. Побачивши Мишка, Борис направив на нього половинку підзорної труби і сказав:

— Труба твої діла,— підвівся і, скорчивши звірячу пику, затупотів ногами: так звичайно лякають зовсім маленьких.

Пес теж підвівся і несамовито позіхнув з такою нудьгою, що моряк, який проходив мимо, теж позіхнув і осудливо подивився скоса на нього.

Михайло рішуче підійшов до лавки і засунув руку в кишеню.

— Зрозумів,— «догадався» Борис, повернувся до своїх і манірно промовив: — Підмазується. Від підзорної труби хвіст приніс. Так-то! — підморгнув він Михайлові.

Пес знову позіхнув, і Борис, стримуючись, щоб не позіхнути, гримнув:

— Фантомас, адзусь!

Михайло з величезною обережністю дістав із кишені пробірку з прозорою рідиною і, не кваплячись, відкоркував її.

— Нітрогліцерин, — коротко повідомив він. — Вибухає від струсу.

— Ой-ой-ой! — глузливо голосив Борис і, позадкувавши впав на послужливо підставлені руки Мовчуна і Хихикала.— Зараз від нас яма залишиться. Ой Мишенько, помилуй, — молив він, — вибач мені, будь ласка, я біль не буду, Мишенько! Я хороший, Мишенько!

— Віддай трубу, — спокійно промовив Михайло.

— Я добрий, Мишенько! — стогнав Борис, який входив у смак.— Пробач мені, будь ласка.

— Віддай трубу,— повторив Михайло.

— Яку трубу? — «дивувався» Борис, поглядом закликаючи дружків у свідки. — Цю? Зараз, зараз, зараз, увага... Знімаю. Знімок завтра, за п'ять карбованців. Кольоровий!

— Дякую,— сказав Михайло. — Ось тепер розумію, нарешті, вислів «клеїти Ваньку».

— Яку Ваньку? — розгубився Борис. 

— Клеїти дурня, — пояснив Михайло.

— Я тебе не клеїв, — знайшовся Борис.— А можу.

— Вибухає! — знову підняв Мишко пробірку.

— Ох-ох-ох! Боюся! Вітю,— обернувся до Мовчуна, хихикаючи, Хихикало. — Подивися, я не блідий? Га?

Мовчун кивнув, посміхнувся.

— Ох, блідий! — захникав Хихикало. — Що зі мною буде?!

Михайло відкоркував пробірку:

— Віддайте трубу. Рахую до трьох. 

Борис, Мовчун і Хихикало, ставши на коліна і розгойдуючись з одного боку в другий, дружно протяжно заскиглили:

— А-а-а-а-а...

— Раз, — сказав Михайло, крадькома подивившись на крейдяне коло на брамі. А за брамою стояв Женька, який замахнувся шматком граніту. В руках у нього був не вчорашній камінь, який вибрав Михайло. Женька на вся випадок взяв майже вдвоє більший, руки в нього тремтіли від напруги.

— Два, — сказав Михайло.

— Два з половиною,— зареготав Борис.

— Три! — і Михайло плеснув крапельку з пробірки на браму в намічене вчора ввечері коло.

Пролунав страшенний гуркіт!!!