Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— А де ми його знайдемо?

— Його зовсім не обов’язково шукати. Дорогою ми натрапимо на якесь ранчо і повідомимо, де залишили шкуру. Кожної осені господарі виїжджають у прерії забивати худобу і дуже часто під гарячу руку вбивають кілька чужих тварин. У таких випадках ранчеро теж розраховуються шкурами.

Корова лежала за кроків п’ять від заростів. Я говорив, орудуючи ножем, і надто пізно почув, як щось просвистіло в повітрі. Бернард скрикнув. Обернувшись, я побачив, що на нещасного Бернарда накинули ласó і тягнуть його в кущі.

Схопивши рушницю, я кинувся навздогін за невідомим вершником у мексиканському костюмі, який галопом тікав і тягнув за собою бідного Бернарда.

Роздумувати було ніколи, людині, яку тягнуть по землі, загрожує жахлива смерть. Піднявши флінт, я прицілився в коня мексиканця і натиснув на курок. Тварина похитнулася, зробила ще кілька кроків і впала. Вона скинула з себе вершника, але той підвівся і, побачивши мене, кинувся тікати.

Я не міг наздоганяти його, бо спершу слід було допомогти Бернарду. Ласó так сильно стягнуло йому руки, що він не здатен був поворухнутися. Я розв’язав його й побачив, що він не дуже постраждав. Щойно я попустив пута, як Бернард схопився на рівні ноги, видно було, що він цілий.

— Тисяча чортів! Ото була ковзанка! Чого він хотів від мене?

— Не знаю!

— Чому ти стріляв у коня, а не в нього?

— По-перше, тому що він — людина, до того ж він у нас не стріляв. По-друге, ласó прив’язують до луки сідла, і якби я вбив вершника, переляканий кінь потягнув би тебе далі.

— Так, звичайно, я сам мав би здогадатися, — погодився зі мною Бернард, оглядаючи руки й ноги та дивуючись, що вони цілі.

— Ходімо назад до корови, — покликав я. — Час завершити підготовку туші і повертатися. Судячи з усього, тут не зовсім безпечно.

— А я думав, що тут нам нічого не загрожує, адже землі індіанців уже позаду.

— Дуже поширена помилка. Ці місця небезпечніші за інші. Замість індіанців, яких іспанці називають Індіанос Бравос, тут господарюють покидьки з мексиканських і американських штатів. Боюся, що скоро нам доведеться познайомитися з ними ближче.

Ми прив’язали до сідел найкращі частини коров’ячої туші і помчали слідом за нашим маленьким загоном, а вже незабаром наздогнали його. Наші товариші, чекаючи нас, рухалися неквапом, а потім взагалі спинилися перепочити. Коли Боб помітив шматки свіжого м’яса, то голосно закричав:

— Ах, маса Чарлі везти біфштекс! Зараз Боб принести гілки, розвести вогонь і спекти м’ясо.

Поки негр готував м’ясо, я розповів про нашу пригоду. Незабаром м’ясо зашипіло над вогнем, підсмажилося і стало з такою неймовірною швидкістю зникати в роті чорношкірого, що ми поквапилися приєднатися до нього. Всі були так зайняті обідом, що лише в останній момент помітили вершників, які наближалися до нас.

— Чарлі, — звернувся раптом до мене Сем, — коли доїси цей шматок, даси мені свою підзорну трубу, я хочу подивитися, хто до нас завітав.

— І хочеться тобі займатися такими дрібницями, коли ще не все м’ясо з’їли, — відповів я, але все ж негайно дістав трубу і притулив до ока.

— Вершники — три, п’ять, вісім. Так, вісім…

— Вони нас помітили? — запитав Бернард.

— Ну звичайно. Дим від багаття видно за кілька миль.

— Хто вони?

— Думаю, мексиканці. У них високі сідла й величезні сомбреро.

— Покиньте м’ясо й візьміть рушниці, — сказав я. — Можливо, непрохані гості вирішили потурбувати нас через того негідника, який намагався викрасти Бернарда.

Вершники наближалися, і тепер їх уже можна було роздивитися. Всі вони були в мексиканському одязі, а в одному з них я впізнав людину, коня якої мені сьогодні довелося підстрелити. За сотню кроків від нас вони розділилися на дві групи і під’їхали до нас із різних боків, немов намагалися оточити.

— Здається, джентльмени збираються поговорити з нами, — розвеселився раптом Сем. Подібні зустрічі завжди веселили його. — Якщо ви мені дозволите, я сам поговорю з ними.

Вершники оточували нас усе тісніше. Їхній ватажок виїхав уперед і звернувся до нас поширеною тут сумішшю англійської та іспанської мов:

— Хто ви такі?

— Ми — місіонери з Великого Солоного Озера, — відповів за всіх Сем, — їдемо до Каліфорнії проповідувати слово Боже, а заодно й інші слова.

— Попереджаю вас, нічого хорошого вас там не чекає. Хто цей індіанець?

— Він не індіанець, він ескімос із Нової Голландії[24]. Ми будемо показувати його за гроші, якщо нам більше ніяк не вдасться заробити.

— А негр?

— О-о! Це не негр, це адвокат із Камчатки, він їде на суд у Сан-Франциско.

Здається, цей мексиканець мав про географію дуже туманне уявлення.

— От тобі й маєш! — вигукнув він. — Три місіонери і чорт знає який адвокат крадуть у мене корову, а на додачу ще й намагаються вбити мого пастуха! Ну нічого, я навчу вас ввічливості! Я беру вас у полон і везу на моє ранчо.

Сем хитро посміхнувся і повернувся до мене.

— Поїдемо, Чарлі? — запитав він, підморгуючи. — Можливо, там вдасться наїстися досхочу?

— Спробуємо, Семе. Якщо в цього ранчеро менше ніж сотня слуг, то він нам нічого не зробить.

— От і добре. Здамося в полон цьому сміливцю.

Звертаючись до мексиканця, Сем запитав:

— Чи варто було