Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Мої червоношкірі брати переслідували двох блідолицих зрадників? — поцікавився я.

— Мій брат уже знає про це!

— Так. Але я не знаю, чи вдалося вам зловити їх.

— Злий дух допомагав їм: блідолиці собаки втекли за межі країни команчів і знайшли притулок у наших ворогів. Воїни команчів мусили повернутися ні з чим.

— Але як їм, пішим, вдалося втекти від погоні?

— Блідолиці злодії вкрали в команчів коней.

— Хіба у воїнів команчів немає очей, щоб бачити конокрада, і немає вух, щоб почути його кроки?

— Воїни команчів співали поминальні пісні на могилі вождя, а коли повернулися до коней, то знайшли вартових убитими, а два найкращі скакуни зникли.

Негідники були розумні й обрали єдиний можливий шлях до порятунку. З незвичайною зухвалістю вони вирушили в гори за загоном команчів і вкрали коней. Морґанам справді не бракувало сміливості. До таких супротивників не можна було ставитися зневажливо. Слід було зловити їх, навіть якби довелося задля цього ганятися за ними по всіх Сполучених Штатах, тому зустріч із команчами була дуже доречною.

Індіанці пробули біля нас зовсім недовго й незабаром зібралися в дорогу.

— Де мої червоношкірі брати востаннє бачили сліди блідолицих зрадників? — запитав я ватажка, перш ніж він скочив на коня.

— За два сонця шляху звідси. Мій брат переслідує їх?

— Коли ми наздоженемо їх, вони загинуть.

— Уфф! Білий чоловік ніби читає думки команчів. Нехай їде на захід, через одне сонце шляху він побачить велику долину. У її північній частині він знайде місце, де блідолиці зрадники розпалили багаття, звідти нехай іде через гори, до води, що тече на захід. І далі вздовж її берега. Дорогою він ще два рази знайде сліди багать білих людей. Там починаються землі навахо, і нам довелося повернутися.

— На якій відстані від зрадників були мої червоношкірі брати, коли мусили повернутися?

— Ми відставали від них на півсонця. Але на нашому шляху трапилися вігвами ворогів, у яких знайшли притулок блідолиці.

— Воїни команчів виконали свій обов’язок. Скажи То-Кей-Хунові, що Віннету, Священне Вухо й Вбивча Рука наздоженуть блідолицих брехунів та вбивць і покарають їх за всі злочини. Ще я прошу передати Ма-Рамові, що пам’ять про нього живе у серці Вбивчої Руки. Нехай і він не забуває блідолицього брата.

— Вождь апачів Віннету переслідуватиме команчів?

— Ні. Він ваш ворог, це правда, але сьогодні його брати викурили з команчами люльку миру, тому він дозволить їм піти.

Індіанці сіли на коней і поїхали своєю дорогою, ми теж рушили далі, тепер нам слід було їхати на захід. Вони повезли на схід звістку про те, що зустріли нас, а ми взяли з собою на захід упевненість у тому, що зловимо Морґанів.

Ми справді знайшли всі прикмети, які нам описали команчі. А оскільки апачі жили в мирі з навахо, Віннету міг поїхати разом з нами. Від навахо ми довідалися, що втікачі побували у них, але поїхали того ж дня, розпитавши про найкоротший шлях до озера Моно. Морґани значно випереджали нас, проте' ми сподівалися наздогнати їх.

На широкій рівнині, якою ми їхали до Сьєрра-Невади, всюди виднілися сліди стад бізонів. Уже багато днів ми харчувалися в’яленим м’ясом, і навіть мені, людині дуже невибагливій щодо їжі, дуже хотілося свіжого печеного м’яса.

Тож я відхилився від нашого маршруту праворуч, до буйної рослинності, де, мабуть, була вода. Я взяв із собою Бернарда, якому ще ніколи не доводилося полювати на бізона. Наближався полудень, у цей час бізони поспішають до водопою, щоб не тільки втамувати спрагу, але й скупатися, а потім влягтися на березі та пережовувати жуйку.

Я не помилився: вдалині справді повільно брело невелике стадо. На жаль, вітер дув від нас, і тварини вмить кинулися тікати. Ми пустили коней навскач, і тут я нарешті зміг сповна оцінити жеребця, подарованого мені Ма-Рамом. Він мчав уперед легко, немов летів, зовсім не відчуваючи моїх двохсот із гаком фунтів ваги. Бернард безнадійно відстав, а я тим часом вирішив скористатися не рушницею, а ласó, щоб заодно перевірити, наскільки кінь об’їжджений і привчений до різних способів полювання.

Я наздогнав стадо неподалік чагарів. Це був бик із трьома коровами. Я вибрав наймолодшу — м’ясо з неї мало бути значно м’якшим і смачнішим, ніж з інших корів. Відбивши корову від стада, я накинув на неї ласó. Мій кінь поводився зразково. Коли ласó просвистіло в повітрі, він круто розвернувся на задніх ногах і вперся в землю копитами, всім тілом подаючись вперед. Петля затягнулася на шиї корови, від різкого поштовху мій скакун присів на задні ноги, але втримався на місці. Корова впала, я зістрибнув з коня і перерізав їй горло. Кінь стежив за кожним моїм рухом. Я підійшов до розумної тварини, погладив її по шиї, а кінь у відповідь вдячно потерся головою об моє плече.

Я витягнув ніж, щоб оббілувати здобич, і тільки тепер до мене під’їхав Бернард.

— Запізнився, — засмутився він. — Чарлі, може, я вб’ю ще одну?

— Нам вистачить і цієї. Краще допоможи мені.

Бернард зістрибнув з коня й допоміг мені перевернути корову на другий бік. На задній її нозі виразно виднілося випалене розпеченим залізом клеймо.

— Чарлі! — здивувався Бернард. — У твого бізона є господар?

— Уяви собі, є, — відповів я посміхаючись. — У цих краях іноді можна зустріти ранчеро, які розводять худобу.

— А ми мали право вбити цю корову?

— Так. У цих місцях нікому не спаде на думку розводити худобу задля м’яса: цінуються тільки шкури. Тому тут кожен подорожній може вбити одну тварину, але шкуру мусить повернути власникові.