Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Чарлі, який же ти розумний! — засміявся Сем. — Цілих шість годин часу і п’ять свіжих коней! Цього цілком вистачить, щоб утекти від червоношкірих. Сподіваюся, ти не вибереш на радощах старих козлів замість коней.

Тепер мені довелося коротко розповісти про все, що відбувалося в останні години. Я ще не встиг завершити, коли зовні почулося невиразне бурмотіння. Я визирнув із вігвама й побачив стару, яка готувала для мене їжу.

— Нехай блідолиций іде за мною, — покликала вона.

— Куди?

— Я проведу його до Ма-Рама.

Це була дивна пропозиція. Я попередив своїх друзів і пішов за старою. У вігвамі, де жили вожді, на мене чекав верхи на коні Ма-Рам. Поруч стояв мій мустанг.

— Нехай мій білий брат їде за мною, щоб вибрати собі коней!

Так-от у чому річ! Я скочив у сідло й поїхав за Ма-Рамом до прерії, де індіанці пасли невеликий табун коней. Юнак спритно накинув ласó на темного жеребця і підвів його до мене.

— У прерії немає кращого коня, ніж цей. Ма-Рам отримав його від батька і дарує його Вбивчій Руці за те, що він не забрав у нього скальп.

Такий справді королівський подарунок був для мене несподіванкою. На такому жеребці мене ніхто не наздожене! Я подякував юнакові й вибрав коней для Бернарда і Боба. Віннету і Сем, наскільки я їх знав, нізащо не погодилися б віддати своїх коней.

На зворотному шляху Ма-Рам зупинився біля свого вігвама й запросив мене увійти. Я прийняв його запрошення і пройшов усередину, де мене пригостили прісним хлібом, який чудово вміють пекти індіанці і який вважається у них ласощами. Уже прощаючись, я побачив темнооку дівчину, ту саму, що вранці визирала з вігвама, коли я зіткнувся зі своїми вартовими. Зараз вона чіпляла до мого сідла торбу з їжею. Зауваживши мене, дівчина зашарілася.

— Хто ти, чарівна дочко ракурро?

— Я — Чисте Джерело, дочка вождя. Прошу тебе прийняти мій дар на знак вдячності за те, що ти зберіг життя моєму братові Ма-Раму.

Я простягнув руку дівчині.

— Нехай великий Маніту подарує тобі багато щастя і багато сонць, прекрасна квітко прерії. Твої очі ясні, а чоло чисте, нехай же й життя твоє буде ясним і чистим.

Коли я повернувся до друзів, усі були захоплені жеребцем.

— Чарлі! — вигукував Сем. — Він може навіть зрівнятися з моєю Тоні, тільки хвіст у неї коротший, а вуха довші. Тепер у нас є все, індіанці принесли. Нам час у дорогу, а там подивимося, чия візьме. Старий Сем ще покаже червоношкірим, на що він здатний.

Коли все було готове до від’їзду, ми зняли пута з наших бранців.

— Маса, швидше! — квапив нас Боб. — Їдемо звідси, щоб індіанець не зловити нас усіх знову. Боб не хотіти, щоб його засмажити і з’їсти.

Вожді ракурро навіть не ворухнулися, поки ми не вийшли з вігвама. Ми сіли на коней і помчали по стійбищу, яке, здавалося, вимерло. На очі нам не потрапив жоден індіанець, хоча, без сумніву, все плем’я спостерігало за нами. Мені здалося, що з-за шкури, яка закривала вхід до вігвама Рогатого Бика, визирають дві пари темних очей. Не менше ніж сотня сердець нетерпляче стукали, чекаючи, коли буде дозволено кинутися за нами навздогін, але два серця бажали нам щастя й успіху!

Ми вирішили рухатися через Ріо-Колорадо, щасливо перетнули великі володіння індіанців пагутас і вже наближалися до східних частин гір Сьєрра-Невада. Там, на березі озера Моно[22], ми збиралися зупинитися й дати перепочити коням. За нашою спиною залишилися землі команчів, гірські хребти, пустельні солончаки і великі прерії, тож якими б витривалими ми не були, наслідки такої перевтоми давалися взнакú.

Що ж змусило нас вирушити до Каліфорнії? По-перше, Бернард Маршалл сподівався знайти там свого брата, по-друге, ми вважали, що обидва Морґани, позбувшись на Пекос усієї своєї здобичі, кинуться в цю багату золотом країну, щоб швидко поліпшити своє матеріальне становище.

І мали серйозні підстави так вважати.

Коли ми покинули стійбище команчів, у нас було всього шість годин волі. Весь вечір і всю ніч ми мчали вперед і наступного дня вже побачили вдалині вершини Сьєрра-Гваделупе. Всі наші коні, включно зі старенькою Тоні, мчали щодуху, наче й не знали, що таке втома, і долали милю за милею, попри важку дорогу. Нам вдалося втекти від переслідування й успішно перебратися через Сьєрра-Гваделупе, а через кілька днів ми переправилися на другий берег Ріо-Ґранде, і це означало, що небезпека минула остаточно.

На захід від Ріо-Ґранде простягаються Кордильєри[23], і ми добралися туди без особливих пригод. Але коли розташувалися на місці, то з нами трапилося ось що. Якось опівдні ми відпочивали на перевалі. Віннету стояв на варті. Для спостереження він вибрав скелю, з якої було видно всі околиці як позаду, так і попереду нас.

— Уфф! — раптом вигукнув він, ліг на землю і через мить уже стояв перед нами.

Ми, ясна річ, відразу схопилися за зброю й підвелися.

— Що там? — запитав Маршалл.

— Індіанські воїни, — сказав Віннету.

— Скільки їх? — запитав я.

Віннету мовчки підняв розчепірену праву долоню і три пальці лівої руки.

— Вісім? Із якого племені?

— Віннету не знає, тому що вони познімали всі відзнаки.