Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Сеньйорита Альма миттєво зникла, мені навіть здалося, що з її ніг обсипалося трохи бруду, а потім так само швидко повернулася з великою пляшкою й чималенькими склянками. Тутешні настоянки з базиліку — це, зазвичай, неймовірно огидне пійло, тож ми лише пригубили його, а Віннету навіть не подивився на «вогняну воду». Однак пані, судячи з усього, були звичні до цього смаку і з явним задоволенням потягували міцну рідину, а ранчеро все підливав у свою склянку, аж поки не втрутилася його дружина.

— Зупиніться, доне Фернандо де Венанґо-і-Ростредо-і-Колона! Ви ж знаєте, що в мене залишилося всього дві пляшки. Проведіть сеньйорів до будинку, а ми тим часом переодягнемося до обіду. Ходімо, Альмо! До зустрічі, сеньйори!

Дами зникли в дірі у стіні, за якою, імовірно, ховався їхній гардероб, або ж кухня, а можливо, і те, й те. Ранчеро провів нас до місця, яке донна Еулалія назвала «кімнатою», хоч насправді воно більше було схоже на стайню. Там стояв довгий стіл і лави, збиті з грубо обструганих дощок, там нам дозволили розміститися. Крізь відчинені двері я помітив, що пастухи швидко оточили наших коней, і згадав, що мексиканська приказка говорить: «Навіть найкращий пастух може виявитися злодюжкою». Тому я поспішив до них і, як виявилося, встиг вчасно — вони вже зазирали в наші сакви.

Довелося лишити біля коней Боба, щоб він наглядав, поки вони пасуться, бо трава росла не у дворі, а за ворітьми. Він не дуже втішився:

— Маса їсти багато смачне у кімната. Чому негр Боб залишатися біля коней?

— Бо ти сильніший і кмітливіший, ніж Віннету і Сем, і я можу довірити тобі наших коней.

— О, це правда! Боб — сильний і сміливий і старатися, щоб ніхто наші коні не вкрасти!

Він усміхнувся. Я повернувся у кімнату, де тривала нехитра розмова, аж поки не з’явилися дами. Вони цілковито змінилися. Причесані і вбрані, вони нічим не поступалися елегантним жінкам із центральної вулиці Мехіко.

Мексиканські жінки одягаються майже так, як європейки. Найбільш характерною деталлю їхнього гардеробу є так звана «ребосо», довга мереживна шаль, яка замінює їм і капелюшок, і очіпок, і вуаль. Вони зазвичай накривають нею плечі. Але якщо жінка виходить кудись, наприклад відвідати подругу після сієсти[28] чи просто прогулятися, то ребосо накидають на голову. Тоді зачіска ховається під тканиною, а обличчя лишається відкритим. Ребосо — дуже тонкі і майже прозорі, тож ними можна прикривати й обличчя, як вуаллю. Такі шалі плетуть індіанки, і нерідко робота над однією шаллю триває аж два роки, тому й коштують вони близько вісімдесяти піастрів, а то й більше. Саме в таких дорогих ребосо і з’явилися тепер наші господині. Вони помили обличчя та руки, на ноги вбрали панчохи і повзувалися. Якби я не бачив їх раніше у дранті, то мав би враження, що вони цілком привабливі, особливо молодша.

Сеньйори сіли за стіл і вели з нами милу бесіду, поки стара негритянка поралася біля плити й подавала обід. Я зауважив, що вони постійно згадували «сеньйора Аллана», мабуть, сеньйорита Альма мала на нього недвозначні плани і ще досі не забула про нього.

Їжу подавали типово мексиканську: яловичина з червоним від перцю рисом, тортільяс — спеціальні коржі зі щедро присмаченою часником м’ясною начинкою, овочі з цибулею, майже чорна від перцю баранина, курчата з цибулею і часником і наостанку — вирізка з солодким перцем. Не дивно, що під кінець обіду весь рот у мене аж горів від перцю, горло — від цибулі, а шлунок — від часнику.

Звичні до таких бенкетів дами з насолодою поглинали страви, запиваючи їх тією ж настоянкою. Після обіду викурили обов’язкові цигарки, а нашому Бобові один з пастухів відніс його порцію надвір, до почастунку додали і склянку настоянки.

Про продовження подорожі того ж дня не могло бути й мови. Сеньйорита Альма ні на крок не відходила від добродушного Бернарда, а я сповна розплачувався за свої необачні лестощі. Якщо раніше сеньйора Еулалія була схожа на фурію помсти, то тепер кожним своїм словом вона намагалася виявити до мене симпатію. Дізнавшись, що моє справжнє ім’я — Карл, вона спершу назвала мене «сеньйором Карлосом», а далі нагородила ще й титулом «дон Карлос», а коли Бернард розповів історію наших невдач, я відразу втратив усі свої титули і став просто «любим Карлосом». Коли ми вставали з-за столу, вона розпитувала «свого любого Карлоса», що він збирається привезти з подорожі додому, своїй нареченій. Я, звичайно ж, зрозумів, що за цими хитрощами криється намагання довідатися, чи я, бува, не одружений, тож чесно відповів їй, що нічого нікому не збираюся везти з подорожі, бо я чоловік самотній. Щоб не заважати їй виконувати численні домашні обов’язки, я сказав, що піду надвір, подивлюся, як там справується Боб біля наших коней.

Боб лежав на животі й безпорадно водив по землі руками і ногами, видаючи такі страшні звуки, ніби грав на якомусь екзотичному інструменті музику Ваґнера.

— Бобе! — покликав я, і він підняв голову.

— О маса, маса!

— Що з тобою?

— О, маса! Боб з’їсти все, і тепер вогонь у живіт. Боб — як пічка. Маса помогти Боб, бо Боб померти!

Це були наслідки надмірно перченого, приправленого цибулею й часником обіду. Боб випив усю настоянку, яку йому дали. Слід було допомогти йому чимшвидше, бо він мав такий вигляд, ніби от-от помре.

— Ти мусиш чогось такого випити, що полегшить твій біль, а як ні, то буде ще гірше, мій бідний Бобе! Що тобі здається кращим: молоко, вода чи базилікова настоянка?

Він подивився на мене вдячним поглядом.

— Маса, молоко і вода не допомогти. Хіба настоянка. О, бідний Боб!

— Тоді біжи до донни Еулалії і скажи їй, що ти помреш, якщо вона не дасть тобі ще