Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— У них на обличчі немає фарби.

— Вони ще далеко звідси?

— На відстані четвертої частини того часу, який блідолиці називають годиною. Нехай мої брати розділяться. Віннету і Священне Вухо підуть уперед, а Бернард і чорношкірий чоловік стануть позаду, між скель. Мій брат Чарлі залишиться тут, щоб говорити з червоношкірими воїнами.

Віннету відвів наших коней за скелі, де їх не було видно зі стежки, і мої товариші зайняли свої місця. Я лишився сидіти на місці і повернувся туди, звідки мали з’явитися червоношкірі, моя рушниця лежала поряд напоготові.

Минуло чверть години, і я почув цокіт копит. Індіанці виїхали з-за повороту стежки, помітили мене й зупинилися, я ж спостерігав за ними з-під примружених повік і вдавав, що дрімаю. Вони теж помітили мене, обмінялися кількома фразами і під’їхали ближче. На кам’янистому ґрунті не видно слідів, тож вони не могли зауважити, що я тут не один.

Я повільно підвівся, стискаючи в руках рушницю, вони зупинилися за кроків десять від мене.

— Що блідолиций робить у цих горах? — запитав один з них.

— Білий чоловік відпочиває після довгої дороги, — спокійно відповів я.

— Звідки він прибув?

— З берегів Ріо-Ґранде.

— А куди прямує?

— Уфф! — несподівано вигукнув другий індіанець. — Воїни команчів бачили його біля Ріо-Пекос разом із Ма-Рамом! Білий чоловік стріляв у блідолицих, за якими ми гналися!

Отже, цей індіанець був одним із тих п’ятьох команчів, які переслідували Морґанів, і після моїх пострілів кинулися на мене, замість того щоб схопити втікачів. Я не впізнав його, бо тепер у нього на обличчі не було бойових кольорів. Та й бачив я їх тоді лише дуже коротко.

Маленька Рана, вождь із племені оґлала. Вашингтон, прибл. 1872 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.

— Куди потім вирушив блідолиций із Ма-Рамом? — продовжував розпитувати ватажок.

— До стійбища команчів.

— Коли й де білий чоловік зустрівся з сином вождя?

— Я взяв його в полон у тій долині, де сини команчів перед тим схопили Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього.

— Уфф! Він взяв у полон Ма-Рама? — закричали червоношкірі, хапаючись за зброю, але ватажок зупинив їх.

— Що зробив білий чоловік із воїнами, які були з сином вождя? Він убив їх?

— Я не заподіяв їм зла. Одного з них я зв’язав, а інших Великий Дух позбавив слуху і зору, щоб вони не чули і не бачили, як я веду за собою сина вождя.

— Але Ма-Рам не був зв’язаний, коли ми зустріли блідолицього на Ріо-Пекос! — раптом згадав той, хто брав участь у переслідуванні Морґанів.

— Він обіцяв мені їхати за мною, і я зняв із нього ремені.

— Уфф! Навіщо білий чоловік поїхав до стійбища команчів?

— Сини команчів схопили моїх друзів, тому я приїхав до них у стійбище, зв’язав чотирьох вождів та обміняв їх на бранців. Нам дозволили піти зі стійбища і дали свободу на чверть сонця.

— Віннету і Священне Вухо втекли від переслідування?

— Так.

Я отримував насолоду, спостерігаючи за їхніми розлюченими обличчями.

— Блідолиций пес повинен померти!

Із цими словами ватажок схопився за рушницю, єдину на них усіх, у решти червоношкірих були тільки луки і стріли.

— Зупиніться! Індіанські воїни загинуть раніше, ніж ти встигнеш підняти рушницю. Я не боюся восьми індіанців. До того ж я знаю, що воїни команчів не заподіють мені зла, якщо я скажу їм, де ще сьогодні вони зможуть побачити Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього, який утік зі стійбища.

— Уфф! Де?

— Он там стоять Віннету і Священне Вухо, — відповів я, вказуючи на озброєних вождя апачів і старого вестмена, які вийшли з-за скелі. — Ще один білий і негр у вас за спиною.

Мої товариші прицілилися, а я відскочив за величезну кам’яну брилу і скерував штуцер у груди ватажка команчів.

— Нехай червоношкірі воїни зійдуть із коней, — наказав я. — Тепер вони наші полонені.

Звичайно, їх було більше, але ми застали їх зненацька, до того ж їхні луки і стріли нічого не вартували проти наших п’яти рушниць. Тому не дивно, що ватажок повільно опустив свою рушницю й запитав:

— Хіба мій білий брат не бачить, що воїни команчів не ступили на стежку війни?

— І попри це, хотіли вбити мене! Але білий воїн не прагне крові червоношкірих братів, нехай вони зійдуть із коней і викурять з нами люльку миру.

Індіанці не зразу послухалися — у прерії часто обман вважається не зрадою, а доказом особливої хитрості, — тому команчі побоювалися підступу.

— Як звати мого білого брата?

— Вбивча Рука.

— Уфф! Ми віримо тобі. Нехай мої брати зійдуть із коней!

Індіанці спíшилися і сіли біля мене, ватажок дістав люльку. Мої товариші також сіли в коло. Дотримуючись ритуалу, люльку передавали з рук у руки. Бернард Маршалл, який не розумівся на тонкощах індіанської дипломатії, помилково простягнув люльку Віннету, але той відкинув її.

— Вождь апачів сидить поруч із команчами тільки тому, що мій брат Вбивча Рука хоче помиритися з ними, — промовив він, пояснюючи свою відмову. — Але апач не прийме люльку з їхніх рук. Поки команчі сидять з моїми білими друзями, вони в безпеці, але нехай стережуться зустрічі з Віннету, коли розсіється дим миру. Вождь апачів відправить їхні душі в Країну вічного полювання.