Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Де ж вони?

Тієї ж миті мій кулак упав на голову пастухові, і той звалився на землю, не видавши ні звуку.

— Оце і є знаменитий удар Вбивчої Руки!

— Тримайте мене, я вмираю, мені погано! — скрикнула сеньйора Еулалія, заломила руки і впала на груди найдобрішого дона Фернандо.

Той хотів скочити на ноги, але його найсолодша ноша міцно вчепилася за нього й не давала поворухнутися. Єдине, що йому залишалося, — викрикувати прокльони й погрози, і тут його підтримала сеньйорита Альма.

Мексиканці — чудові воїни, коли вони на коні, але в пішому бою — це нікудишні бійці. Пастухи не були винятками із цього загального правила. Розгубившись, вони дивилися на нас. Мої ж товариші після мого удару схопилися за рушниці, готові боротися.

— Не лякайтеся, сеньйори, — спробував я заспокоїти господарів, — ми не завдамо вам шкоди. Між нами виникло невелике непорозуміння, яке слід негайно виправити.

Я підійшов до їхніх стільців і вклонився.

— Донно Еулаліє, я завжди вважав себе прихильником краси й рідкісних жіночих приваб. Прошу вас, прокиньтеся й подаруйте мені ласкавий погляд.

Донна Еулалія манірно зітхнула, розплющила свої очі кольору базиліку і спробувала кокетливо посміхнутися, але на її пожовклому обличчі проступали радше розгубленість і тривога.

— Прекрасна донно, згадайте, як у стародавні часи дами судили лицарів, і ті корилися їхнім вирокам. У суперечці з нами дон Фернандо представляє потерпілу сторону, тому не зможе справедливо судити нас. Ми просимо його надати право вирішувати, хто правий і хто винен, вам, у ваші ніжні руки, і сподіваємося, що ви настільки ж добра, як і прекрасна, і засудите лише справжніх злочинців.

— Ви справді цього бажаєте, сеньйоре? — кокетливо спитала вона голосом, який звучав так, ніби її голосові зв’язки натирали щітками для підлоги.

— Так, ми звертаємося до вас цілком серйозно. Звичайно, наша зовнішність і близько не відповідає очікуванням такої вимогливої дами, як ви, але будьте поблажливі, бо ми вже багато місяців подорожуємо Диким Заходом. До того ж найкращою прикрасою жінки, як відомо, є доброта, тож ми сподіваємося на те, що ви почуєте нас.

— Ви справді ті, за кого себе видаєте?

— Справді!

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Ці сеньйори просили мене судити їх. Ви знаєте, що я не стерплю ніякого опору. Ви нічого не маєте проти?

— Будь ласка, судіть, сеньйоро Еулаліє, — погодився ранчеро з доволі роздратованою міною, але відчувалося, що він не наважиться заперечити цій жінці, а крім того, він тішився, що йому випала можливість перевести подих. — Я впевнений, що ви засудите їх до шибениці.

— Якщо вони це заслужили, доне Фернандо-і-Колона де Молінарес! Я готова вислухати вас, — звернулася вона до мене.

Я скористався її прихильністю і почав:

— Уявіть, донно Еулаліє, що ви багато днів подорожуєте по прерії, смертельно втомилися й падаєте з ніг від голоду. І раптом бачите корову. Чи дозволяється вам убити цю тварину за умови, що шкуру залишите власникові?

— Звичайно, дозволяється, так велить звичай.

— Не завжди і не всюди… — спробував втрутитися ранчеро, але сеньйора обірвала його:

— Будьте тихо! Тепер тут наказую я, доне Фернандо! Ви будете говорити, коли я дозволю.

Мексиканець покірно замовк. Вираз на обличчях пастухів не залишав сумнівів, хто справжній господар на ранчо.

— От і весь наш злочин, прекрасна донно! — продовжив я. — І тут раптом з’являється пастух, той самий, який зараз лежить на землі, накидає ласó на сеньйора Маршалла, який зараз стоїть перед вами, і тягне його за собою. Якби я не пристрелив його коня, цей юнак би загинув!

— Маршалл… — задумливо протягнула господиня. — Мені дуже дороге це ім’я. Один сеньйор на ім’я Аллан Маршалл знімав кімнату в моєї сестри в Сан-Франциско.

— Аллан Маршалл? — здивувався я. — Аллан Маршалл із Луїсвілла у Сполучених Штатах?

— Він. Ви з ним знайомі?

— Ну звичайно! Цей сеньйор називається Бернард Маршалл, він — ювелір і рідний брат Аллана.

— Санта Лауретта! Той теж був ювеліром і розповідав, що в нього є брат на ім’я Бернард! Альмо, твоє серце не підвело тебе. Дозвольте обійняти вас, сеньйоре Бернарде. Я рада вітати вас у нашому домі.

Не розуміючи, чим викликана така бурхлива радість сеньйори, Бернард ухилився від обіймів і обмежився тим, що поцілував їй руку.

— Я прибув сюди, — сказав він, — щоб знайти брата. Де він зараз, донно Еулаліє?

— Моя дочка Альма два місяці тому повернулася з Сан-Франциско. Сеньйор Аллан сказав їй, що збирається їхати на копальні. А це — ваші друзі, сеньйоре Бернарде?

— Так. Усі вони — мої друзі. Вони врятували мене від неминучої смерті. Цей сеньйор — Вбивча Рука — нещодавно звільнив мене з полону команчів, де я неминуче загинув би біля стовпа тортур.

Вона сплеснула руками.

— Невже можливо пережити такі пригоди? Але ви все нам розкажете детально! Але як же так сталося, що ви — місіонер, а ваш брат — ювелір?

— Мій друг Вбивча Рука пожартував, повірте, і то було без злого наміру.

Сеньйора повернулася до ранчеро.

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Вони не місіонери і не розбійники! Я виправдовую їх, і вони можуть гостювати у нас скільки захочуть. Альмо, побіжи-но на кухню та принеси пляшку настоянки з базиліку. За таку зустріч не гріх і випити.

Останні слова доньї Еулалії змінили вираз обличчя ранчеро. Воно просвітліло. Здається, лише за дуже урочистих обставин йому дозволялося прикластися до базилікової настоянки. Таким чином, цей напій мав шанс скріпити нашу дружбу і згоду.