Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Не смійте називати мене сеньйором. Я дворянин, і навіть ґранд. Мене звати дон Фернандо де Венанґо-і-Колона де Молінарес де Ґаяльпа-і-Ростредо. Запам’ятайте це!

— Он воно що! Напевно, ви дуже важливий пан. Ми змушені підкоритися і покладаємося тільки на вашу доброту.

Ми слухняно встали, погасили вогнище і сіли на коней. Боб весело сміявся:

— Як добре! Негр Боб стати адвокатом з… — він уже встиг забути звідки саме. — На ранчо багато смачної їжі і Боб їсти та пити.

Вершники оточили нас і погнали коней галопом, як це заведено в мексиканців. Дорогою у мене було достатньо часу, щоб детально роздивитися їхній одяг.

Мексиканський костюм дивовижно гарний і романтичний. Від сонця голову захищає чорний або брунатний капелюх, частіше фетровий, рідше — оксамитовий, низький, зате з величезними полями. Ці капелюхи іспанці називають сомбреро. Іноді капелюхи сплетені з соломи; у Європі їх називають панамами. У сеньйора, тобто господаря, який може бути ранчеро або ж просто розбійником, криси завжди загнуті, і їх прикрашає золота або мідна шпилька з дорогоцінними каменями або різнокольоровими скельцями, вона притримує поля і перо, вигляд якого демонструє заможність власника. Однак перо є завжди, незалежно від того, чи ходить людина в оксамиті чи в залатаному одязі.

Мексиканці носять блузи, розшиті на грудях, спині і рукавах вовняною або шовковою ниткою, а часом навіть золотом і сріблом. На шиї — незмінна чорна хустка, зав’язана великим вузлом. Кінці такої хустки могли б звисати до пояса, але звичай велить закидати їх за спину, від чого постать стає ще мальовничішою.

Штани слід описати окремо: вони дуже вузькі в стегнах, але донизу розширюються, немов дзвін. Штани теж прикрашені китицями і вишивкою, а в нижній частині широких штанин вшиті вставки з кольорового шовку.

Вишивка прикрашає й високі чоботи з м’якої лакованої шкіри. Вони мають шпори — зі срібла, сталі або просто бронзи, а іноді навіть із кісток. Їхні розміри вражають, вони навіть більші за ті, які носили середньовічні лицарі. Ці шпори бувають навіть десятидюймовими, з зубчастими коліщатками. Але якщо в європейців коліщатка бувають завбільшки з дрібну монетку, то в мексиканців вони перетворилися на дванадцятикутні зірки з променями. Одна така шпора важить не менш ніж два фунти і може легко зробити немалу дірку в шкурі нещасного коня.

У мексиканців завжди добре виїжджені, витривалі коні, а зі зброєю вони розлучаються тільки вночі. Особливо добре вони орудують довгоцівковими пістолетами, у яких приклáд приєднаний так, що стрілець може вмить перетворити пістолет на коротку рушницю. Різьба всередині цівки дозволяє пустити кулю в ціль із відстані ста п’ятдесяти метрів, пороху для такої рушниці потрібно дуже мало, вона зручна і в руках умілого стрільця обертається на грізну зброю.

Але ще небезпечнішим у руках мексиканця є ласó з ремінців або з кінського волосся. За його допомогою можна зловити бика, зупинити пантеру під час стрибка, полонити людину. Навіть якщо його кидають на повному скаку коня, на десять тисяч кидків припадає не більш ніж один промах. Мистецтва кидати ласó в Мексиці вчаться з раннього дитинства, тому воно немов приростає до руки мексиканця. Ласó не просто слухається мексиканця, воно вгадує бажання й самостійно летить на ціль, незалежно від того, кинули його для забави чи у смертельному двобої.

Мексиканці не носять плащів, від дощу та холоду їх рятує пончо — ковдра з отвором для голови, що закриває і спину, і груди. Костюм вершника і збруя коня коштують доволі дорого. Сідло й вуздечку прикрашає срібло, а іноді й золото. Багаті люди навіть замовляють вуздечки з мундштуком із литого срібла, і такі вудила коштують до п’ятдесяти ескудо[25], а вуздечка з золотими бляшками — всі п’ятсот.

Ви не впадете з мексиканського коня, як би він не брикався і не ставав на диби, бо так зване «іспанське» сідло дуже високе і зручне. А якщо вершник ще й убраний із шиком, то чимала вага одягу і зброї й поготів не дасть коневі скинути вершника. Спину й боки коня прикриває величезна шкіряна попона, яка закінчується широкою сумкою під хвостом. Таку попону жартівливо називають «кола де пато», тобто «качиний хвіст». Сучасні мексиканські вершники, як правило, не одягають її на коня, але вона дуже зручна для далеких подорожей через те, що до неї пришито чимало кишень, перекидні торби й кобура.

Стремена висять не на шкіряних ременях, а на ланцюгах, часто срібних. Колись стремена виготовлялися у вигляді коротких дерев’яних чобіт, які оберігали ногу від ударів, тепер вони мають форму носка чобота, а гомілку вершника прикривають шматки шкіри, іноді закріплені металевою сіткою. Заможні мексиканці замовляють у майстерних ковалів стремена зі сталі. Такі напівчоботи-напівстремена схожі на старовинні рідкісні музейні експонати, що зберігаються у колекціях зброї. Мексиканські вершники намагаються захистити себе від усього, тож на коня часто чіпляють ще й козячі хутра, якими під час дощу накривають ноги. Ці хутра допомагають захистити ноги й тоді, коли доводиться їхати крізь колючі чагарі.

Десь приблизно через півгодини вдалині з’явився будинок. Ще через десять хвилин ми в’їхали на великий двір ранчо і спíшилися.

— Сеньйоро Еулаліє! Сеньйорито Альмо! Ідіть сюди й подивіться, кого я привів! — голосно покликав ранчеро, повернувшись до будинку.

На цей заклик у двір вибігли сеньйора й сеньйорита. Вони з’явилися так раптово, що я мимоволі згадав вірш Шіллера[26]:

Ці дами мали такий вигляд, що