Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Жоден м’яз не здригнувся на закам’янілих обличчях індіанців, жодним зітханням, жодним порухом не видали вони свого хвилювання. Я встав і вийшов з кола, щоб не чути, як ракурро радитимуться. Це була нелегка справа, адже йшлося про долю їхніх вождів, вони не могли віддати їх на смерть, бо покрили б себе ганьбою. Рішення ухвалювала рада з вибраних воїнів. Вони радилися дуже довго. Я відійшов якомога далі, сів і приготувався терпляче чекати. Нарешті троє старійшин наблизилися до мене і сіли навпроти.

— Наш білий брат тримає вождів ракурро в’язнями у своєму вігвамі?

— Саме так.

— Вожді команчів порушили закон, і Вбивча Рука має право вбити їх. Але він не забере у них життя. Він віддасть їх воїнам ракурро, і ті будуть судити їх.

— Мої брати забули, що воїни можуть судити вождів тільки за боягузтво в бою. Тому право судити їх належить Вбивчій Руці.

— Що він збирається вчинити з ними?

— Я їх уб’ю, якщо мої гості не отримають свободу.

— Вбивча Рука знайомий з людьми, яких вважає своїми гостями?

— Так.

— Це Священне Вухо, відомий як убивця індіанців.

— Чи бачили мої брати тіло хоча б одного вбитого ним воїна ракурро?

— Ні. Але там і Віннету, вождь апачів. Його плем’я давно ворогує з команчами. Сотні воїнів відправив він до Країни вічного полювання.

— Назви мені хоч одне ім’я сина ракурро, полеглого від його руки. Апачі не воювали з ракурро.

— Це правда, не воювали, — мусив визнати старійшина. — Ім’я третього бранця нам невідоме.

— Воно відоме мені. Це людина з Півночі, яка ніколи не зазіхнула на життя чи власність синів червоношкірих скво.

— Все це правда, але ми ж не можемо дати свободу полоненим. Але, якщо Вбивча Рука вб’є вождів, він загине біля стовпа тортур разом із тими, кого він назвав своїми гостями.

— Мої брати жартують, — відповів я. — Хіба хтось із вас захоче напасти на Вбивчу Руку? Хіба ви забули, що в його рушниці заховані душі всіх ракурро?

Індіанці розгубилися. Однак на їхніх обличчях не було ненависті або злості. За індіанськими поняттями про честь я поводився мужньо, тому для них не було ганьби в тому, що вони вели зі мною переговори.

— Нехай наш блідолиций брат почекає, поки ми не повернемося, — сказали вони і знову пішли радитися.

Цього разу вони радилися не більше ніж півгодини. Ті ж троє старійшин, наблизившись до мене, сказали:

— Ми даємо свободу Вбивчій Руці і його гостям на одну четверту частину сонця!

Отже, ракурро згадали про старий індіанський звичай і вирішили відпустити бранців на свободу на шість годин, а потім влаштувати на них полювання, в якому візьмуть участь всі воїни племені. Вчинивши так, вони рятували своїх вождів, у нас же часу було занадто мало, щоб утекти далеко. Войовничих команчів чекала весела розвага, і вони, напевно, вже передчували солодкі миті майбутнього переслідування. Однак ми мали право поїхати з їхнього стійбища ще увечері і скакати всю ніч, поки переслідувачі нишпоритимуть у темряві навмання. Було б нерозумно не погодитися на такі умови, але я таки вирішив поторгуватися.

— Вбивча Рука згоден, але з умовою, що його гостям повернуть зброю.

— Вони її отримають.

— А також усе, що в них забрали.

Мені йшлося насамперед про цінності, які мав з собою Бернард, адже я не знав, чи їх у нього забрали.

— Усе!

— Моїх білих гостей схопили, хоч вони не зробили нічого поганого. Вожді ж повинні отримати свободу, а вони намагалися вбити мене. Такий обмін несправедливий.

— Чого ще вимагає наш білий брат?

— За удар ножем вожді дадуть нам трьох коней, яких я сам виберу з табуна. Їм же я залишу трьох наших.

— Мій брат хитрий, як лисиця. Він знає, що його коні втомилися, але хай буде так, як він того хоче. Коли Вбивча Рука звільнить вождів?

— Вони будуть вільні тієї ж миті, коли ми покинемо стійбище червоношкірих братів.

— Чи поверне він нам душі, зачаровані на білому листку і заховані у рушниці?

— Вбивча Рука дає слово, що не вистрілить їх у повітря.

— Нехай Вбивча Рука їде куди хоче. Він великий воїн і такий же хитрий, як і сильний. Напевно, розум вождів застилав туман, коли вони погодилися викурити з ним люльку миру. Хуґ!

Тепер торги завершилися, і я міг піти. Я повільно йшов крізь стрій червоношкірих до вігвама, де на мене чекали друзі. Щойно я переступив поріг, вони відразу зрозуміли, що я домігся свого, однак мовчки дивилися на мене.

— І що? — не витримавши, запита впершим Бернард.

— У вас забрали коштовні камені й цінні папери?

— Ні. А що?

— Бо тоді вам би їх повернули. Нам дали свободу на шість годин!

— Свобода! — Боб застрибав на одній нозі, як хлопчисько, але за мить його радість як рукою зняло. — Тільки на шість годин? А потім індіанці знову схоплять маса Бернард і Боб?

— Так, — сказав Сем. — Це більше, ніж те, на що ми могли сподіватися. Адже ми добряче влипли! За шість годин далеко не підеш, особливо пішки. А що з моєю Тоні?

— Ти отримаєш її і все, що тобі належить, так само, як і Віннету. Решта коней дуже втомилися, і хоч не хочеться залишати їм мого мустанга, я домовився, що сам виберу трьох коней з табуна.