Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Вони вбили наших воїнів.

— Мій червоношкірий брат бачив це на власні очі?

— Це бачили сини ракурро.

— Синам ракурро ще доведеться довести це! Відтепер вігвам належить мені, і ці люди — мої гості.

Я дістав ніж, щоб розрізати ремені, які стягують бранців, але один із вождів втримав мою руку.

— Вони повинні померти, тому мій білий брат не може вважати їх своїми гостями.

— Хто мені це заборонить?

— Четверо вождів ракурро!

— Нехай тільки спробують!

Я став між ними і полоненими. Негр був у мене за спиною.

— Бобе, розріж… спочатку на Віннету, — сказав я, кидаючи йому ніж.

Негр спершу кинувся до свого господаря, але потім підкорився мені, розуміючи, що в нашому становищі від Віннету буде більше користі, ніж від Бернарда.

— Нехай чорна людина зупиниться і кине ніж! — вигукнув вождь.

Але він запізнився: Віннету був уже вільний.

— Уфф! — вигукнув розлючений вождь, наказом якого знехтували, і хотів кинутися на Боба, який схилився над Семом.

Я перегородив йому шлях, і він, забувши дим миру, вихопив ніж і вдарив мене. Червоношкірий цілився мені в груди, але мені вдалося ухилитися, і ніж вколов плече. Не встиг він вирвати ножа з рани, як уже лежав біля моїх ніг, оглушений кулаком. За ним настала черга другого вождя. Третього я схопив за горло і стиснув, заважаючи йому покликати на допомогу. Попри онімілі від ременів руки і ноги, Віннету вже сидів верхи на поваленому То-Кей-Хуні.

Коротка, як спалах блискавки, сутичка відбувалася в глибокій тиші. Єдиним звуком, який могли почути вартові біля входу в вігвам, було сповнене подиву й обурення «Уфф!». Вожді лежали на землі, надійно зв’язані, і кожен з кляпом у роті. Однак, хоч ми стали господарями житла, господарями становища залишалися команчі.

— Господи! — пробурмотів стиха Сем. — Ми вже ні на що не сподівалися. — Він розтирав онімілі кінцівки. — Побий мене грім, не розумію, як тобі вдалося пробратися сюди.

— Залишимо розповіді на потім, а поки озбройтеся. У цих чотирьох зброї вистачить на цілу роту.

Про всяк випадок я зарядив штуцер і пояснив товаришам, що в разі нападу команчів слід прикритися вождями, але не вбивати їх, і вийшов. З поваги до вождів вартові відійшли на кілька кроків від входу. А навколо вігвама стояла юрба червоношкірих роззяв, які очікували подальшого розвитку подій. Я спершу підійшов до вартових.

— Чи знають мої брати, що я став сином команчів? — звернувся я до них.

Індіанці не кивають головою на знак згоди, а опускають очі, і вартові мовчки втупилися в землю.

— Тоді нехай червоношкірі воїни стережуть вігвам і не дозволяють нікому увійти, поки самі вожді не змінять наказу.

Потім я звернувся до команчів, що обступили вігвам:

— Нехай мої брати покличуть все плем’я до місця ради.

Команчі розійшлися, без подиву і не вимагаючи пояснень. Людина, яка не знає звичаїв індіанців, могла б подумати, що я вже перебрав міру і поводжуся необачно, але насправді це було не так. Індіанці зовсім не такі дикуни, якими їх вважають. Вони підкоряються старовинним і непорушним правилам і законам, і той, хто вміє використовувати ці правила й закони, може сподіватися на успіх. А крім того, на карту й так було поставлене наше життя, тож втрачати було нічого.

Рана у плечі кровоточила, і мені довелося дорогою стягнути плече хусткою, щоб рану не помітили. Через десять хвилин місце ради заповнилося воїнами, в коло увійшли старійшини і сіли навпроти мене. Зазвичай таке зібрання відбувається під гучні вигуки, однак цього разу всі мовчали. Серйозні й зосереджені червоношкірі воїни стояли навколо нас, як статуї, напружено чекаючи того, що мало трапитися. Я вибрав з натовпу кількох і покликав їх жестом до себе.

— Вбивча Рука став братом команчів. Чи відомо моїм братам про це?

— Так, — відповів за всіх один зі старійшин, посивілий, але ще могутній воїн з двома страшними рубцями на обличчі.

— Вбивчій Руці обіцяли вігвам, який він сам вибере. Він обрав вігвам із полоненими. Скажіть, чи належить йому цей вігвам?

— Так, належить, — погодився зі мною той же старійшина.

— Вбивча Рука вибрав для себе вігвам із бранцями, але вожді заборонили йому скористатися своїм правом. Бранці попросили захисту у Вбивчої Руки, хіба міг він відмовити їм, не втративши честі?

— Ні, не міг.

— Тому Вбивча Рука сказав, що вони його гості, і взяв їх під свій захист. Мав він право вчинити так?

— Він був зобов’язаний вчинити так, якщо він чесний воїн. Але коли настане день суду, Вбивча Рука не зможе перешкодити судити їх. Однак він може говорити слова на їхній захист і померти разом із ними.

— Чи має право Вбивча Рука зняти ремені з бранців під власну відповідальність?

— Так.

— Як бачать мої брати, Вбивча Рука дотримувався права і звичаю, але один із вождів команчів хотів його вбити, і навіть поранив у плече. Що робить воїн ракурро, якщо інша людина робить замах на його життя в його ж домі?

— Він може вбити таку людину.

— А тих, хто допомагає вбивці?

— Їх теж.

— Мої брати мудрі і справедливі. Четверо вождів ракурро хотіли вбити мене, але я зберіг їм життя. Тепер вони лежать пов’язані в моєму вігвамі, а мої гості охороняють їх. Смерть за смерть, життя за життя! Я міняю свободу моїх гостей на свободу тих, хто зрадницьки напав на мене. Нехай мої брати радяться, я почекаю їхнього рішення.