Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

колу, проте мене обійшли, відчувалося, що мене справді привели не на раду, а на суд. Коли церемонію завершили, вождь підвівся й почав говорити. Зазвичай індіанці мовчазні, але іноді на радах, перед аудиторією, у них пробуджується красномовство, і вони говорять не гірше, ніж європейські державні мужі на своїх засіданнях. Серед червоношкірих є вожді, чиє ораторське мистецтво відоме і в інших племенах, усі вони послуговуються однаковими риторичними фігурами, а їхня барвиста й пересипана епітетами мова нагадує промови орієнтальних владців. То-Кей-Хун почав зі звичайного в таких випадках вступу, тобто з обвинувачення білих людей у всіх смертних гріхах.

— Нехай білий чоловік слухає, що йому скаже вождь команчів То-Кей-Хун. Багато сонць минуло відтоді, як червоношкірі мужі жили одні на землях між Великими Солоними Водами. Вони будували селища, садили дерева й полювали на бізонів, їм належав блиск сонця і дощ, річки й озера, ліси й пустелі, гори і прерії. У них були дружини і дочки, брати і сини, і всі вони були щасливі. Але потім з’явилися блідолиці, у яких шкіра біла, як сніг, а серце чорне, як попіл. Спочатку прийшли лише кілька людей, і червоношкірі воїни прийняли їх як гостей у своїх вігвамах. Блідолиці привезли з собою вогняну зброю і вогняну воду, своїх богів і своїх чаклунів, принесли зраду, хвороби і смерть. Потім їх ставало щораз більше. У них були брехливі язики і гострі ножі, вони обдурили червоношкірих воїнів. Блідолиці прогнали червоношкірих із країни предків, де зосталися могили батьків, прогнали з вігвамів і мисливських угідь, а коли ті стали захищатися, безжально їх убивали. Блідолиці сіють чвари серед племен індіанців і труять нас, як звірів, вони не залишають нам місця на наших же землях. Нехай прокляття ляже на їхні голови!

Численні схвальні вигуки багато в чому справедливої промови послужили нагородою вождю.

— Один з цих блідолицих, — продовжував То-Кей-Хун, — прибув до нашого стійбища. У нього шкіра брехунів і мова зрадників. Але червоношкірі воїни вислухають його слова й судитимуть його по правді. Нехай тепер говорить він! Хуґ!

То-Кей-Хун сів на своє місце. Після нього по черзі підводилися й інші вожді та вимовляли подібні за змістом промови, які зводилися до звинувачень проти білих і до вимоги, щоб я довів свою невинність. Поки вони говорили, я дістав папір та олівець, а потім намалював вождів, які сиділи навпроти мене, та воїнів, які вишикувалися за ними, і далі — ряди вігвамів.

Коли четверта й остання промова теж завершилася тривалими оплесками, То-Кей-Хун звернувся до мене:

— Що робить білий чоловік? Він повинен слухати наші промови й відповідати нам.

Я простягнув йому листок з малюнком.

— Нехай вождь ракурро сам подивиться, що я роблю!

— Уфф! — вигукнув вождь, подивившись на малюнок.

— Уфф! Уфф! Уфф! — пролунало ще тричі, коли інші вожді теж подивилися на малюнок.

— Це — чаклунство! — сказав То-Кей-Хун. — Білий чоловік зловив душі команчів і поклав їх на білий аркуш. Я бачу тут То-Кей-Хуна, а поруч з ним трьох його братів. За ними стоять воїни і вігвами. Що блідолиций збирається зробити з цим?

— Червоношкірий чоловік зараз сам побачить.

Я взяв листок, згорнув його трубочкою і засунув у стовбур штуцера.

— То-Кей-Хун бачив, що я зловив душі команчів, зачарував їх, і тепер вони у стволі моєї рушниці. Якщо я вистрелю, вітри розвіють їх по прерії, і вони ніколи не потраплять до Країни вічного полювання.

Мої слова справили на вождів ще більше враження, ніж я сподівався, вожді схопилися на ноги і з острахом дивились на мене. Але я став заспокоювати їх:

— Нехай червоношкірі мужі сядуть і викурять зі мною люльку миру. Як тільки ми станемо братами, я поверну команчам їхні душі!

Вони миттю знову посідали, і То-Кей-Хун вхопився за люльку. І тут мені на думку спала кумедна ідея, яка допоможе мені зробити індіанців ще більш покірними. В одного з вождів на одязі мисливця вирізнялися два великих мідних ґудзики. Мабуть, як особлива відзнака. Я підійшов до нього ближче.

— Нехай мій червоношкірий брат позичить мені ці прикраси. Він миттю отримає їх назад!

Він ще не встиг мені заперечити, як я вже відкрутив ґудзики і відступив на кілька кроків назад, не звертаючи уваги на його подив.

— Мої червоношкірі брати бачать між моїми пальцями ці ґудзики, по одному в кожній руці, а тепер нехай вони уважно дивляться, що буде далі!

Я підкинув ґудзики вгору й показав їм порожні руки.

— Нехай мої брати подивляться сюди. Де ґудзики?

— Зникли! — гнівно вигукнув власник ґудзиків.

— Так, вони зникли, полетіли просто до сонця. Нехай мій червоношкірий брат вистрелить, щоб збити їх звідти й отримати назад!

— Такого не може жоден у світі червоношкірий, білий, і навіть чарівник!

— Але я можу це зробити! Нехай мої червоношкірі брати уважно дивляться, що буде далі!

Я взяв не свою рушницю, бо у її дулі стирчав листок із малюнком, а стару заряджену дубельтівку То-Кей-Хуна, поставив її вертикально і натиснув на курок. Через кілька хвилин щось тверде впало біля нас на землю. Власник коштовних ґудзиків випорпав один з них ножем із землі.

— Уфф! Ось він!

Поки вони розглядали перший ґудзик, я поклав другий у дуло рушниці і простягнув її поперед себе і вгору. Пролунав постріл, і всі глянули в небо. І тут голосно скрикнув Боб, підстрибнув із землі і тер плече, підстрибуючи на одній нозі.

— О! А! Маса влучити Боб, влучити плече негр!

Ґудзик справді впав йому на плече і лежав коло нього на землі. Вождь підняв його й рішуче запхав обидва цінні предмети у свою кишеню, щоб вони знову не полетіли в небо. Цей невеличкий фокус справив на індіанців неймовірне враження. Я підкинув