Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Боронитися за допомогою зброї не було сенсу, так я лише підписав би смертний вирок і собі, і своїм друзям. Отже, треба було залякати команчів іншим способом. Я витягнув із кишені підзорну трубу і скерував блискучий окуляр на вождів.

— Зупиніться, або загинуть всі сини ракурро! — грізно вигукнув я.

Індіанці справді відступили назад. Вони, очевидно, ще ніколи не бачили такого інструмента, тож не могли знати, чи він справді містить якісь небезпеки.

— Що збирається зробити блідолиций? — запитав То-Кей-Хун. — Чому він не залишився у своєму вігвамі?

— Вбивча Рука завжди чинить так, як йому хочеться. Він відомий чаклун і може вбити душі всіх команчів цього стійбища.

Я запхав підзорну трубу назад, на своє місце, і взяв у руки штуцер.

— Нехай червоношкірі воїни подивляться на он той стовп біля вігвама.

Я показав на довгу жердину, яка стояла біля крайнього вігвама у стійбищі. Тоді я скинув штуцер і вистрілив: куля пробила верхню частину жердини, а навколо пролунав схвальний шепіт. Відомо, що дикі народи вміють цінувати відвагу і спритність навіть у ворога. Друга куля потрапила на дюйм нижче за першу, третя — рівно настільки ж нижче за попередню. Тепер шепіт втих, бо червоношкірі ще не бачили двадцятип’ятизарядної рушниці роботи майстра Генрі, тож забули про мою майстерність влучного стрільця і дивувалися зі зброї, яка здалася їм чаклунською. Після четвертого пострілу натовп завмер нерухомо, а після сьомого здивування переросло у смертельний переляк. Тим часом я випустив двадцять куль, спокійно повісив штуцер на плече і промовив:

— Хто з червоношкірих воїнів ще сумнівається в тому, що Вбивча Рука великий чаклун? Кожного, хто посміє напасти на нього, чекає смерть. Хуґ!

Натовп розступився переді мною, ніхто не намагався стримати мене. Біля входу в вігвам стояли жінки й дівчата і дивилися на мене так, немов я був не живою людиною, а богом. Правду кажучи, саме таке враження я й хотів справити своїм невеличким шахрайством.

Біля одного з вігвамів я помітив двох воїнів зі списами. Це означало, що там помістили бранця. Але кого саме? Поки я розмірковував, чи варто мені запитати про це вартового, зсередини долинув знайомий голос:

— Маса Чарлі, випустити Боб! Бо індіанець засмажити і з’їсти Боб!

Я підійшов до вігвама, відкинув шкури біля входу й випустив бранця. Стражники так заціпеніли від страху, що навіть не намагалися чинити опір. Індіанці, які юрбою сунули за мною, теж мовчали.

— Тебе посадили сюди, як тільки ми приїхали? — запитав я Боба.

— Так, маса, індіанці зняти Боб з коня й відвести в дім зі шкір, де Боб сидіти, поки маса Чарлі його не випустити.

— Ти не чув, де вони тримають містера Бернарда?

— Боб нічого не чути і не знати про маса Бернард.

— Іди за мною й не відставай.

Не встигли ми пройти повз наступний вігвам, як нам назустріч вийшло четверо вождів, яких супроводжувала велика кількість озброєних воїнів. Мабуть, вони поквапилися обігнати нас, щоб не дати мені оглянути все стійбище. Я стиснув рукою приклáд штуцера, але То-Кей-Хун подав знак, що не має щодо мене ворожих намірів. Я зупинився і став чекати на нього.

— Куди зібрався мій білий брат? Нехай піде з нами до вождів команчів, які будуть говорити з ним!

Досі він називав мене «білим чоловіком» або «блідолицим», а тепер я раптом став «білим братом», отже, повага до мене явно зросла.

— Мої червоношкірі брати викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони вислухають тебе, і, якщо твої слова будуть правдиві, ти станеш одним із синів команчів.

— Я згоден. Нехай червоношкірі брати проведуть Вбивчу Руку до вождів команчів!

Ми повернули назад. Коли ми проходили повз мій вігвам, я помітив неподалік довгоногу Тоні Сема, а поряд — коней Віннету й Бернарда, прив’язаних до кілків. Однак біля жодного з вігвамів не було вартових, отже, не було там і бранців.

Врешті ми прийшли до місця, де посеред стійбища була невелика і майже кругла площа, вільна від вігвамів. З усіх боків її заповнили індіанці. Мабуть, це й було місце наради вождів.

Вожді вийшли на середину й сіли. Десятеро червоношкірих, судячи з сивини і рубців від ран — старійшин, сіли півколом навпроти них. Не чекаючи запрошення, я теж опустився на траву й подав Бобу знак стати за моєю спиною. Мабуть, запрошувати мене сісти ніхто не збирався, бо То-Кей-Хун гостро подивився на мене й запитав:

— Чому білий чоловік сідає? Ми привели його на суд, і він повинен стояти.

Я відповів йому зневажливим жестом і вимовив:

— Тоді чому червоношкірі воїни сидять перед Вбивчою Рукою, якщо він теж має право судити їх?

Їхні обличчя залишалися незворушними, як маски, але я помітив, що мої слова стали для них повною несподіванкою.

— Білий чоловік жартує. Але ми дозволяємо йому сидіти. Нехай скаже, чому він звільнив людину з чорного шкірою і привів її сюди? Хіба білий чоловік не знає, що негр не може бути на раді червоношкірих воїнів, а тим більше сидіти у присутності червоношкірих?

— Чорношкірий — мій слуга, він робить те, що я велю йому, і буде сидіти, якщо я так накажу, навіть якщо тисяча червоношкірих вождів стоятиме поряд. Однак досить сперечатися. Час починати раду.

Я розумів, що тільки з такою тактикою маю шанси на успіх. Я мав поводитися нахабно, ясна річ, не ображаючи їх відверто, і лише цим міг викликати повагу індіанців, а от пасивність і слухняність гарантовано призвели б до загибелі.

То-Кей-Хун закурив люльку і вручив її вождеві поруч, той передав далі по