Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

й вугіллям малюють на них «викрійку», за якою потім ріжуть шкури на шматки і зшивають тонкими ремінцями. Далі вони викопують неглибоку канаву, за розміром майбутнього житла, і встановлюють посередині основну опору — високу палицю, до якої прив’язують довгі бічні жердини. Це нелегка робота. Жінки підіймаються високо на стовп і, чіпляючись за нього тільки ногами, руками утримують у потрібному положенні товсті важкі жердини, закріплюючи їх. Після цього доводиться робити ще важчу роботу — накрити майбутній вігвам шкурами. Ряд коротших жердин підпирає довгі, щоб вони не зламалися під вагою шкур або під натиском вітру. Якщо вігвам великий, то його власник може натягнути між опорами шкури або полотно, отримавши таким чином кілька приміщень. У даху залишають отвір, через який виходить дим від багаття.

Вігвам, у якому мене поселили, був маленьким і ще не обжитим. Я прив’язав мустанга біля входу й увійшов усередину, навіть не озирнувшись на вождя. Він не супроводжував мене.

Але довго побути одному мені не вдалося: хвилин через п’ять у вігвам прослизнула стара індіанка. Вона скинула з плечей велику в’язанку хмизу, вийшла, але тут же повернулася із повним горщиком м’яса, розпалила багаття й поставила горщик на вогонь.

Я мовчки спостерігав за нею, розлігшись на підлозі, бо за індіанським звичаєм воїнові не годиться першим заговорювати з жінкою, до того ж крізь щілини між шкурами за мною уважно спостерігала не одна пара цікавих очей.

Вода в горщику вирувала, у повітрі поширювався запах вареного м’яса. Через годину стара поставила горщик переді мною й пішла. Я тут же взявся до їжі й маю визнати, що з насолодою проковтнув великий шматок м’яса бізона і випив увесь бульйон, хоча в ньому не було ні крихти солі, а чистота горщика збентежила б найневибагливішого відвідувача портових кнайп.

Та, по правді кажучи, приймали мене шанобливо й гостинно. Я й сьогодні міг би заприсягтися, що той закопчений горщик був єдиним у всьому стійбищі.

Після обіду я простягнувся на долівці біля багаття, поклав голову на згорнуту ковдру й поринув у роздуми, які не дуже сприяли засинанню. Я почув, що й мого коня погодували, а також що мій намет охороняють двоє вартових, які пересуваються майже безшумно. Вогонь помаленьку догорав, і я врешті заснув.

Я стояв, а точніше — лежав, лицем в лице з важким завданням, та хоч як сушив собі мозок, не міг нічого придумати. Я зумів проникнути в стійбище команчів, але як звільнити друзів, якщо й за мною, і за ними стежила не одна сотня пильних очей?

Аж уранці мене розбудив шурхіт. Розплющивши очі, я побачив учорашню стару індіанку. Вона вже розпалила багаття і ставила на вогонь знайомий мені горщик.

Стара собі поралася, навіть не дивлячись у мій бік, і це цілком відповідало звичаям індіанців. Я поснідав із не меншим апетитом, ніж учора повечеряв, а потім вирішив вийти з вігвама, але не встиг висунути голову назовні, як до мене підскочив один із вартових і скерував у мене свій спис, немов збираючись проштрикнути мене, як шинкар проштрикує вертелом курча.

Звичайно, я не міг стерпіти такого нахабства, якщо не хотів раз і назавжди позбутися честі й поваги в очах господарів стійбища. Покарати його було справою однієї хвилини: я перехопив спис біля самого наконечника, різко відштовхнув, а потім ще різкіше потягнув на себе. Втративши рівновагу, індіанець випустив списа з рук і розпластався на землі біля моїх ніг.

— Уфф! — заревів він, скочив на ноги і вихопив із-за пояса ніж.

— Уфф! — передражнив я його, закинув спис у вігвам і теж дістав ніж.

— Нехай блідолиций поверне мені спис!

— Нехай мій червоношкірий брат сам візьме його, — відповів я.

Його обличчя змінилося: мабуть, моя пропозиція не сподобалася йому. Тим часом на допомогу йому прийшов другий вартовий, який з’явився з-за вігвама.

— Блідолицьому братові не дозволено виходити з вігвама! Нехай він повернеться всередину! — безцеремонно наказав він, також погрожуючи мені списом.

Я прекрасно розумів, що бавлюся з вогнем, але відступати було нікуди. Я повторив свій експеримент, і ось уже другий стражник лежав біля моїх ніг, а його спис полетів усередину вігвама. Від люті вони вдвох зарепетували так, що підняли на ноги все стійбище.

Поряд стояв вігвам, який був більшим, ніж усі інші, з притуленими біля входу трьома щитами. На крик вартових шкури біля входу до нього розсунулися, і звідти визирнула чорнява дівоча голова — напевно, дівчина захотіла дізнатися причину галасу. На мить на мені зупинився погляд темних блискучих очей, у яких зблиснула цікавість і захоплення, і відразу ж видіння зникло, щоб поступитися місцем То-Кей-Хунові та іншим трьом вождям. Після знаку вождя вартові слухняно відступили.

— Чому блідолиций покинув вігвам? — суворо запитав мене вождь.

— Чи добре я чую? Мій червоношкірий брат, напевно, хотів запитати, що ці воїни роблять біля мого вігвама?

— Я наказав цим воїнам охороняти блідолицього, щоб із ним не трапилося нічого поганого, тому буде краще, якщо він залишиться у своєму вігвамі і не виходитиме без дозволу.

— Хіба воїни То-Кей-Хуна не виконують наказу вождя? Хіба ракурро можуть заподіяти зло гостеві? Вбивча Рука не потребує охорони, його рука достатньо сильна, щоб розтрощити череп кожному, хто задумає погане. Мої червоношкірі брати можуть не перейматися. Нехай розходяться у свої вігвами: я піду оглянути стійбище, а потім повернуся говорити з ними.

Я зайшов у вігвам, щоб взяти зброю, однак, коли вийшов, мене зустрів ліс гострих списів. Отже, ракурро вважали мене своїм бранцем! Що було робити — боронитися чи підкоритися? Недовго думаючи, я кинувся до задньої стінки вігвама, розпоров шкури томагавком і вибрався тудою назовні, там саме нікого не було. Коли остовпілі від подиву червоношкірі отямилися, то завили так, що їхні голоси заглушили б рев тисячі диких ведмедів. Вожді, які вже повернулися у свій вігвам, тепер знову вистрибнули з поспіхом, який був явно не відповідний до їхнього