Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
ЗІ|}шібно вторило у животі Тіта: кві-і-і… Він впізнав свого ножа! Це ж його кинджал, його кріс, про який знають мало не всі у селищі! Це його він носив майже щодня з собою. Заткне за пояс — і пішов. У його кріса знаменита рукоять у формі міфічного птаха Гаруди. Його профіль, що нагадує орлиний, зображено також на гербі Індонезії, чим особливо гордився Тіт. Тепер цей ніж стирчав у тілі мертвого розпластаного Хаббіда.
Все, мені кінець — билася думка в голові Тіта, — я влип у мокре діло…
Тіт з переляку роззявляв рота, пустий живіт ячав і озвучував жах онімілого чоловіка.
— Відходимо! — гаркнув над вухом Ероут.
Весло не хотіло слухатися, з Тіта було мало толку, але сильними ривками Ероут гріб з другого боку. Моторка зі скрипом підкорилася, гойднулася на правий борт і повільно почала посуватись від берега.
Смертельна рана тяглася за ними з чіткою ознакою Тітового кріса, бо тільки його гостре лезо залишає по собі такий рівний слід, схожий на тоненьку ниточку обрію. Тіт уже не тямить, що бачить перед собою…
— Запускай свою таратайку! — гримнув Ероут, коли достатньо відійшли від берега.
— Га?
— Мотор запускай!
Тіт запустив мотор і він, йому здалося, вибухнув скаженим виттям, схожим на накази Ероута.
Мото-р-р-р за-пус-ка-а-а-й!
Серед такої какафоніїї Тіт відчував себе маленьким, безпорадним, нікчемним і нічого не значущим чоловічком, майже лялькою, якою керує огидний здоровань. І немає куди дітися від його грізного виття. Але врешті-решт Тіт заглушив мотор, — судно причалювало до Ентанго.
Тремтячі руки ніяк не могли зняти гачка на дверях каютки, в якій притихла Марта. Тіт зняв з спітнілої шиї хустку, витер нею чоло і, нарешті, відчинив двері.
— Дай-но мені руку, дівчино!
Марта простягла праву руку.
— І ліву теж. Не встигла Марта простягти руки, як почула клацання металу на зап’ясті.
— Що це ви робите? — закричала Марта, але Тіт завернув їй руки назад і клацнув кайданками.
— Мовчи!
Зірвав зі стіни, видно, спеціально приготовлений шматок широкого пластиря і заліпив їй рота. Зараз же по тому витяг з кишені смердючу від поту хустину і міцно зав’язав дівчині очі.
Той же чоловік повів її на берег. Поруч клацнули дверцята машини і Марту пхнули на заднє сидіння.
У подальші дії Тіта не втаємничувано. Тож коли він впхнув дівчину в машину і боязко наблизився до Ероута, простягаючи йому ключ від кайданків, то почув:
— А тепер прив’яжи оту шкаралупу, що ти притрагав сюди вдень, до катера і поклади туди весла. Віджени десь подалі і підпали катер. Сам переберися на шкаралупину і мотай додому спати. Там я кинув тобі під циновку пляшку. У випадку чого — пив звечора. І нікому про дівчисько! (На додачу Ероут знову згріб за барки Тіта.) — Версія така: твій катер хтось викрав, ти не знаєш хто, бо пиячив. Затямив? Я теж, про всяк випадок, спав сном невинного немовляти. А фейерверк зробиш для палаючого жагою Ель Даві, — нехай думає, що його кохана Мартуся — тю-тю, згоріла від вибуху на катері…
У Тіта серце кров’ю облилося, коли почув, що повинен зробити із своїм новісіньким катером. Але хіба можна зараз сперечатися з Ероутом, котрий трясе ним, мов кокосовою пальмою, і сичить просто в обличчя. Спробуй, пискни щось проти, — ножа теж встромить в живіт, — і квінькнути не встигнеш.
Тіт завів мотор і вийшов на глибину, поставив катер курсом на Суматру, як наказав Ероут. Включив фари — радарні установки, що працювали на березі, очевидно, уже помітили маленьку цяточку, що йде курсом на Суматру. Робив усе автоматично, навіть не роздумуючи, що робить. Поставив СВІЙ катер на автопілот. Лишилося підпалити ветхе шмаття і залишити судно, пересівши у благенький човен.
Хлюпнув з пляшки бензину на приготовлений мотлох, від хвилювання розлив його собі на майку, од чого вона стала вогкою.
Востаннє гладив лискучі боки катера, плескав по випнутих боках так, наче продавав вирощену власноручно добру худобину. Він уже зрісся з тим, що катер належатиме йому. З такою посудиною, на лискучому боці якої збирався написати своє ім’я, ставав справжнім грошовитим господарем. Але тепер повинен знищити… власну мрію, хоча уже зранку хотів вуркнути на СВОЄМУ катері по ту сторону Ентанго. Тіт пам’ятає місця, які батько називав золотим дном. Тоді б він запросто міг віддати кумові обіцяні відсотки.
… Там начебто мілководдя. Кораловий світ. Колонії фіолетового, рожевого, білого і брунатного кольорів. У коралових джунглях — і винно-червоні віяла горгонарій, і бордовий трубчастий корал. Їх безліч, на цьому Тіт добре розуміється. І якщо скласти корали у чудовий букет, від них так зримо запахне грошима. Ба, що більше, те місце — не тільки корали, це й різні морські огірки — голотурії та фіолетові морські їжаки. А молюски! Тіт аж язиком зацокав. Наприклад, ципрея з фарфоровою мушлею, яку тут всі називають каурі. Колись каурі служили розмінною монетою, тепер в Танджунау за них теж неабиякий гріш візьмеш. А як добре можна заробити, упіймавши морське вухо! їх чудові мушлі, Тіт знає це від батька, треба шукати у коралових гротах. Тільки тут, по той бік Ентанго, Тіт пам’ятає показане батьком місце, де можна знайти рідкий чорний корал. На Суматрі, навіть в Танджунау, продають з нього різні вироби. До того ж Тіт знає, кому можна продати його. Не раз бачив, як майстри обробляли і шліфували корал, старалися, бо продавали мусульманам
