Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Спробуй, кицю, — говорив голосом нічного птаха Ероут. — Твій землячок заради скарбу батаків скільки повбивав, а тут — якась тліюча дощина. Ха-ха-ха…

Аби тебе шляк трафив, Ероуте, а хіба ти не вбивця? Ти ж порішиш і мене тут, у цій домовині. — Посипалися холодні уламки думки про власне приречення.

Не розпорошуй думки, поки у тобі ще тліє хоч якась сила. І якщо ти збираєшся вишкребтися відціль, тобі слід перестати ворушити брудну білизну, розкидану Ероутом. Сама перетворюєшся на лід, завмираєш, спаралізована тим, що збирається з тобою зробити голландець. Думай тільки про те, що робитимеш наступні десять хвилин. Здається, тобі не дуже приємно сидіти на драбині у суцільній темряві, чи не так?

Зараз я піднімуся по цій драбині і дістану головою ляду! Впираюся плечима у щабель, ставлю праву ногу на вищу сходинку, під-тя-гу-юсь… Є!

Привітала сама себе з першим кроком і відразу зробила те ж саме, поставивши на сходинку ліву ногу. Тепер ляда полотніла просто над головою. Але, щоб перенести силу плечей і голови на дошку, треба піднятись ще на один щабель, закріпитися там міцно обома ногами і скорчитись. І як тільки відчула на спині холодну поверхню ляди, відразу з силою вдарила об неї усім тілом, розпростуючи ноги. Ляда ледь підстрибнула і завмерла.

— Ти що, дурепо, думала, я не зачиню ляду? — сміявся Ероут. — Ха-ха-ха…

Марта повела головою вправо, потім вліво, визначаючи ширину дощок. Усі п’ять, а стільки їх вдалося намацати, мали ширину однакову, сантиметрів по двадцять-двадцять п’ять, і були збиті брусом, в який зараз впиралася потилиця. Треба трохи податися вперед і вдарити по дошці головою. Вона так і зробила, але дошка навіть не ворухнулася.

— Почекай, почекай, не хвилюйся, — заспокоювала сама себе. — Спробуй ще раз, але різко!

І тоді Марта з силою вдарила головою об вологу поверхню. Навіть не відчула болю, бо дошка, як здалося, трохи припіднялася!

Давай, давай, у тебе вийде. Ще раз, ну! Поки ти не висадиш цю проклятущу дошку власного головою, будеш помирати заживо у чорній смердючій домовині, поступово втрачаючи відчуття, коли твоє втомлене серце програє битву… Давай, давай, не зупиняйся!

Марта вдарила головою об дошку вдруге, втретє. Скаженіла од болю, чи від відчуття того, що дошка вже ворушиться. Ще раз — і вона вийде з цієї домовини! Од цього сила удару наростала. У голові загорілися яскраві вогники, освітили її пастку, у правому куті якої лежав напівзгнилий оберемок висохлої трави.

Це, очевидно, та трава, що пробивається крізь дошки у підлозі, — встигла подумати дівчина.

Тіло від болю розпростерлось і полетіло туди, де догнивала колись жива рослинність. Морок заповз усередину, повністю оволодівши нею…

Поховали Стефана. Майкл відчував себе так, наче весь час женеться проти вітру. Біжить, і йому конче треба прокричати на весь світ про свій біль, а говорити важко, майже неможливо, бо холодне повітря відразу, як тільки відкриє рота, потрапляє у саме серце, ранить його і болить. І як це може бути?

Майкле, а хіба ти не пережив таке саме, коли загинула твоя мати? Невже не пам’ятаєш, як вона привітно махала тобі рукою з протилежної сторони вулиці? Вона саме тоді приїхала відвідати тебе в університеті і чекала, як домовлялися, біля бару «Золота сова», де студенти полюбляли зустрічатися після занять. Ви у ті роки цмулили пиво і влаштовували такі дебати, що добросердний господар вивішував на дверях табличку «Closed» і дозволяв вам відводити душу. Зіткнення думок, смаків, наукових гіпотез та політичних гасел — казна-який коктейль, але власник «Золотої сови» любив відчувати себе хоч у такий спосіб причетним до студентства Йєльського університету. Така поблажливість була не випадковою, про університет давно вже говорили як про колиску американського уряду. І господар бару кожному, хто заходив до нього, повагом втовкмачував суть цієї крилатої фрази, прикрашаючи стіни світлинами високопоставлених сенаторів та членів уряду, котрі свого часу вчились в Йєлі і, безсумнівно, пили пиво саме тут.

Отож мати виглядала так молодо, що твої друзі навіть присвиснули, коли побачили струнку жінку, яка привітно махала рукою і кликала: Майкле, Майкле!

Ти теж відгукнувся: «Привіт, ма!» — але не побіг, як завжди, через вулицю, по якій у два ряди мчали туди-сюди автомобілі, а шаснув у маленьку крамничку і купив букетик темнофіалкових квітів. Ти навіть не знаєш їх назви, але вони так нагадували мамині добрі очі. Ти вже простягнув долара (загалом, це зайняло у тебе якихось сорок-п’ятдесят секунд), коли почув…

.. як важко бігти проти вітру, коли треба так багато сказати, а немає кому…

… почув, як завищали колеса і несамовито зойкнула огрядна пані, що саме виходила з крамнички. Потім ще так довго (чому так довго?) обсипалося скло розбитої вантажівкою вітрини на протилежній стороні вулиці, неподалік «Золотої сови», де якихось сорок-п’ятдесят секунд тому ще привітно махала рукою його мати.

Пригадуєш, як ти відсахнувся від темнофіалкових квітів, які врятували твоє життя, забравши її? Ще тоді, лиш обернувшись і побачивши…

… не годен й слова більше сказати, бо скляні крижини розбитої вітрини сипляться і сипляться, і якимось чином потрапляють усередину самого себе…

… побачивши, що матері більше немає, ТИ ЗБАГНУВ САМЕ ЦЕ. А ти ж любив бігти на перший її помах відразу через вулицю, випробовуючи свої та її нерви, спритно маневруючи між автомобільним потоком, створював справжнісіньку какафонію із скреготання гальм та гудіння клаксонів…

У напівтемній кухні, що примикала до зали кав’ярні, Майкл врешті опам’ятався, що сидить і нічого не помічає перед собою уже кілька годин. А, можливо, лише кілька секунд? У принципі, різниці жодної.

Із заціпеніння вивів Ліан.

— Ероут