Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
Різко зірвав пластир, яким Тіт заклеїв Марті рота, і гаркнув:
— Говори, паскудо!
Марта хапнула ротом повітря і не тямлячи себе понеслась на Ероута:
— Я забула, що мені сказав наостанок раб божий Григорій Делкович, мій земляк, якого ти, скотино, називаєш Доулдом. А мене, беззахисну жінку, залякав своїм пеклом, — Марта мотнула у бік льоху, — от мені пам’ять і відшибло.
Знала, що від таких слів Ероут може осатаніти, але таку вже мала вдачу, — наступати, атакувати несподівано навіть для самої себе, і хоч трішечки виграти часу за лавиною слів.
Ероут закліпав очима, збитий з пантелику почутим.
— Так той Доулд твій земляк? А ти знаєш, суко, що твій землячок усе своє смердюче життя убивав за наказом мого батечка тільки заради того, щоб ніхто не причепився до нього і не попросив поділитися таємницею браслета, який він забрав у туземців взамін на життя. Тільки їм життя не подарував, а постріляв усіх. Браслет на руку почепив і трясся, щоб ніхто більше про скарб не довідався, щоб тільки йому усе дісталося. Що, не віриш? Викарячила свої баньки і думаєш, що я заради етнографічної цінності збираюся повернути браслет батакам?
Ероут говорив і час від часу кривив товстими губами, бризкав слиною, з’їдав закінчення слів, і від його бурмотання ставало не по собі, бо навіть жодного сумніву не викликало, що він говорить правду.
— Твій торохнутий землячок таки поїхав розумом. І знаєш, від чого? Він біля Женеви пришив трьох жінок, двох чоловіків та десятирічного хлопця. Уявляєш, йому батько наказав, а він — бац! і знову усе зробив шито-крито, та настільки майстерно, що газети всього світу, очевидно, і твої, українські, писали про це звірство. Тільки чомусь зійшлися на тому, що то було ритуальне вбивство. Ха-ха-ха! Знали б вони, як Доулд вміє прибирати свідків…
— Свідків чого? — перепитала Марта. Вона читала про криваву трагедію, що сталася у Швейцари. Так, це врізалося в пам’ять, бо газети подавали фото замордованого підлітка.
Ероут осікся, зрозумів, що сказав забагато. Прикусив губу і вже іншим тоном прогарчав:
— Не твоє діло! Ти ліпше згадуй, що тобі Доулд сказав на твоїй українській мові!
— Виходить, — зловтішно почала розмірковувати вголос Марта, — один вбивця виконував замовлення другого, щоб прибрати свідків чого? Ваших брудних справ? То чим твій батечко кращий од Доулда?
— Замовкни, замовкни, суко! — верещав Ероут.
— Не патякай багато своїм дурним язиком. Не забувай, що ти вже мертва! Мертва!
Він пхнув Марту до ветхої драбинки і дівчина майже збігла вниз. Над нею заскрипіла ляда, глухо вдарилась об підлогу, обдавши щедрою пилюкою.
— Я навідаюсь до тебе незабаром. Щоб ти мені згадала кожне слово, якщо тільки знову не водиш мене за ніс, — почула над собою. — Поміркуй добре, лежачи у домовині…
Знову зайшовся дрібним сміхом. Але тепер його дріботіння віддалялося і незабаром злилося з вуркотом від’їжджаючої машини.
Марта як сіла на дерев’яну слизьку сходинку, так і заклякла під пресом моторошної, чорної тиші, боялася рухнутися по земляній підлозі. Руки затекли, щоб збити зашпори, ворушила пальцями і вони натикалися на порослий мохом слизький щабель, гидкий на дотик настільки, що нагадував тіло гадюччя. Але це всього-навсього звичайнісінька драбина, вона уже вивчила її навпомацки і тому не збиралася від неї відходити, хоч як вона не видавалася огидною. Вперлася двома ногами в слизьку землю, від чого п’ятки вгрузли у вогкий грунт, а сама простяглася вздовж драбини. Тіло поволі розслаблялося від довгого скоцюрбленого сидіння. Якби хтось і був поруч, то вона давно б почула чи сичання, чи зітхання, чи навіть ричання. Марта підняла ногу і провела нею перед себе — нікого і нічого. Зачекала хвильку. А коли зібралася з духом, різко відштовхнула тіло від драбини. По смороду відчувала просто над собою плісняву дерева. Зате вона стояла на ногах!
Тепер залишалося тільки визначити величину льоху. Примусила себе зробити один крок і нога обережно посунулася вперед. Завмерла — жодної реакції нікого й нічого. Ще один обережний крок — і вперлася у вогку холодну стіну. Знову назад два кроки — повернулась у напівлежаче положення на драбині.
— Ге-е-е-ей! — закричала від страху і відчаю. Та хто її почує? Ероут не з дурних, завіз, очевидно, у якісь хащі.
Ніч з таким же відчаєм поглинула волання на допомогу.
Темрява поступово набирала плоті, підступно огортала своїм аморфним тілом, підминала під себе. І по мірі того, як Марта довго вдивлялась у безодню пітьми, морок став заповзати усередину, до нього домішувався паморочливий біль затерплих рук і плечей.
Крик одинокого птаха десь вгорі перемішував зі швидкістю міксера фізичний біль з всепоглинаючими хвилями темряви. Від цього в грудях робилося тісно, замість крику виривався протяжний стогін.
Вона б ще спробувала крикнути, але сухий спазм здавив горло і Марта завмерла у мовчазній гримасі болю і страху.
Отож, що ти збираєшся робити просто зараз, поки ще можеш терпіти біль і не втратила здатності мислити?
Другий крик нічного птаха став схожим на голос Ероута: Кіллер Доулд твій земляк? Це той катюга, що вбив на додаток десятирічного хлопчака?… Ха-ха-ха…
— Заткнись! — прохрипіла Марта, — І дай мені можливість подумати.
Вона почне із самого очевидного рішення і швидко обдумає свої дії. А яке рішення найочевидніше? Звичайно, спробувати головою підняти ляду!
Припустимо, що вона якось зможе припідняти хоча б одну дошку: вони ж старі і, мабуть, добре прогнили, бо скрізь вогко і стоїть задушливий запах гнилі. Тоді вона опиниться у сарайчику. Це буде перший