Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— Марто… Марто…

Дівчина відскочила до вікна, за штору і завмерла. За гаптованим балдахіном схованого у темряві кімнати ліжка був Даві. Очі уже чітко могли розгледіти його оголену постать. Він здригався під ритмічними рухами золотоволосої одаліски, голова якої рухалася над розпростертими стегнами. За декілька секунд темношкіра коханка у золотистій перуці відірвалася від тіла, переможно розтягнувши у посмішці криваве місиво вуст.

Марта завмерла. Що скаже, якщо її помітять, чого опинилася тут? Загалом, їй плювати на те, що тут виробляє Даві. Плювати, плювати, але вона повинна знати, чи стоїть на місці її рятівне обладнання. У скроні так голосно стугоніло: як тільки побачу, що акваланги на місці, сьогодні ж уночі заберуся звідси. І нехай той торохнутий на сексі Даві продовжує займатися любощами, але без неї і, що найголовніше, не з нею. Такий висновок додав хоробрості, і Марта просунулася до другого вікна, від якого проглядалося місце, де залишила акваланги. То був єдиний більш-менш тихий куточок, бо решта басейну навидноті і не має більше жодного закапелка. Довелося стати на пальці, однак нічого за колоною та біля неї не побачила. Нічого!

Безнадійно опустилися руки, — вона втратила єдиний шанс забратися з цього осоружного острова. Хтось виніс з басейну акваланги, мабуть, відразу після того, як там розігралася страшна трагедія.

— Марто, Марто… — жахаюче насувався стогін з темряви спальні. Дівчина метнулася назад до дверей.

— Йди геть! — зірвав з одаліски перуку Даві. — Забирайся звідси, ти не Марта…

Не встигло блискуче жіноче тіло зійти з ложа, як Марта вислизнула за двері, пролетіла кімнату і оговталася лише тоді, коли зіткнулася з Манусою.

— Йдемо звідси! Тут немає чим дихати!

— Куди ж ви? — важко наздоганяла Марту служка.

— Манусенько, веди мене до Омо!

Темно-зелені, розлізлі кольори дерев та кущів застеляли все навколо, стали продовженням моторошної темряви спальні, перетворилися у довгий коридор, який вів невідомо куди, і навіть лазур океану уже не блимала обнадійливо та визвольно.

Невеличкий гостроверхий камінь, на який вказала добре захекана Мануса, — надгробок Омо. Марта відіслала Манусу до палацу і залишилася на березі сама.

— Господи, як важко! — впала навколішки біля могилки своєї маленької подруги і розплакалась. — Що ж мені тепер робити? Що?

Крізь сльози проглядалися блакитні плями. Невже це небо? Дивлячись у бездонну його блакить, самому хочеться дихати вільно, на повні груди. Але у неї такої можливості немає. Довкола — одна безвихідь. І цей острів, вочевидь, стане і її могилою.

Неподалік тріснула гілка, Марта стрепенулася. Поруч хтось був. Покликала:

— Манусо, ти?

Гілка ще раз тріснула і біля Марти став Даві. Виглядав втомлено, безсило. Допоміг Марті підвестися і повів берегом. Йшли мовчки.

Марта не знала, що говорити. Так, як раніше, до смерті Омо, не могла себе поводити. Весь час відштовхуючи Даві своїм крижаним ні, розуміла, подальша гра відразу приречена на провал. Даві занадто розумний, щоб не зрозуміти це.

Не раз, ще до смерті Омо, їй вдавалося переводити розмову на тему відносин чоловіка й жінки, навіть декламувала українську лірику, перекладала відразу на англійську мову, виходило кострубато, зате кожна строфа викликала у Даві дивну реакцію. Він здебільшого відвертався, а Марта якось додала пошепки:

— Справжнє кохання ніколи ще ніхто не купив за гроші. Воно передусім ось тут, у серці.

Тоді Даві не дав їй договорити, різко обірвав на півслові:

— Ти говориш, як древній мудрець, плоть якого зітліла від того, що він так довго йшов до цієї істини. Але ти забуваєш, що ми живемо у час, коли гроші роблять все.

Марта не втерпіла:

— Тоді скажи, скільки б коштувало моє кохання?

Відступив від цієї незбагненної жінки. А вона відверто засміялася йому в обличчя:

— О, Даві, який ти бідний!

Вони ступали по твердому білому піску і не залишали по собі жодних слідів. Якщо зробити декілька кроків праворуч, тоді пісок стає м’якшим, піддатливим, декотрі хвилі докочувались навіть сюди. Марта зняла легкі мокасини і зробила крок до води, — хвилі улесливо лизали п’яти. І лише одна велика хвиля, котра раптово пішла на штурм берега, неслася прямо на Марту, готова розбитися на грудях дівчини. Марта відскочила і потрапила у дужі руки Даві.

— Марто, Марто, я кохаю тебе! — сказав тихо, стискаючи в обіймах. Сталеві прути рук зімкнулися щільно, кожен м’яз бубнявів, бринів, охоплений незнаним досі почуттям. Він знайшов її холодні вуста і лавина розпеченого металу жаги ринула у довгому цілунку, — не ворухнутися.

Сталося! Назад, навіть на хвильку назад час не повернеш. Вона почула слова признання і це прозвучало для неї остаточним вироком. Зараз він поведе її до спальні! Можливо, навіть до тієї самої, де годину тому бачила його…

Тепер він уже вів її за собою. Йшов пружно, наче з цілунком повернулися до нього усі сили, і з якимись диявольськими чарами з кожним кроком все множаться і множаться.

Підходили до палацу. На пірсі, легко погойдуючись розкішними боками, стояла яхта. Біля неї нервували катери та легкі моторки, ошелешені такою красою.

— Я б хотіла зараз сісти у цей човен і відійти від берега далеко-далеко, — випручалась Марта.

— Навіщо? — обгорнув знову ж той самий тембр Даві. (На одній ноті тягнувся в мозку почутий стогін — Марто, Марто…).

Він простогнав єдине слово, а Марта уже не могла втриматися, вибухнула:

— А щоб втопитися! І тобі не доведеться вдруге пхати моє фото у траурній рамці в газету!