Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

А Марта не могла зупинитися.

— Якщо ти мене любиш, то дозволиш зараз же сісти на цей човен, допоможеш завести мотор, бо я не вмію, і відпустиш. Обіцяю, нікому не розповім про те, як ти дозволив мене заживо поховати… про цей проклятий острів, і про тебе…

Обличчя Даві мінилося з кожним словом, вимовленим дівчиною. Здивування поступилося нерозумінню, розгубленість — злістю, очі заслав вогонь невідступності.

— Ти звідси поїдеш тільки зі мною! Ти будеш моєю! І вже сьогодні! — кинув, відходячи.

— Аякже, розбіглася! — крикнула навздогін рідною мовою. Але сказати ще щось не змогла, — карти й так усі відкрито. Широка спина Даві закривала навколишній простір, відмежовувала від усього, що бачила раніше, відчувала.

Безсило подалася до палацу. Вона влаштувала справжню істерику бідолашній Манусі і зажадала, щоб її негайно переселили туди, де вона була раніше.

— І передай своєму господареві, щоб побільше зміїв понапускав у басейн! — випихала служницю до Даві.

Єдине, що хоч якось втримувало від розпачу, це браслет. Марта чіплялася за нього, як колись холодні кістяки Делковича передавали їй таємницю скарбу батаків. Разом з браслетом вона щось мусить вигадати і при першій нагоді забереться звідси, навіть якби довелося пуститися вплав.

Мануса, як не дивно, не забарилася. Вона отримала згоду на переселення Марти і безликі служки уже заходилися переносити шмаття.

— Чудово! — вигукнула Марта і подалася у попередні апартаменти. Відразу вмостилася на канапі у вітальні і мовчки спостерігала за метушнею. Звідси їй добре видно браслет, і навіть вишкірена пащека лева видавалася не такою страшною, як останні слова Даві.

— Манусо, а ти про зміїв сказала? — зупинила служницю.

— Так, пані.

— І що?

— Наш господар велів переказати, що для тебе страшнішої змії, ніж… (жінка запнулася, бо їй лячно вимовляти подальші слова) сам… Ель Даві немає.

— Оце вже точно! — вигукнула Марта. Зуби неслухняно продовжували вибивати дрож, а усе нутро перевертали останні слова Даві.

Ти будеш моєю! І вже сьогодні!

Налила у склянку води і визирнула з вікна. Біля басейну весело щебетали дівчата. Вони хизувалися одна перед другою гнучкими тілами, манірничали, розраховуючи на те, що за ними спостерігає Даві.

Сонце поволі сходило за обрій, чиста блакить неба тьмяніла, і за високими пальмами набирала уже жовтавого кольору. День поволі згасав.

— Манусо, а я на могилку Омо квітів так і не принесла, — заговорила до служки. Щось несамовите закрутилося в голові, до кінця не вивірене, але таке навальне, потрібне. Служниця мовчки схилилася і тінню маячила за Мартою.

— Не йди, я сама, — крикнула Марта. Але служка просопіла:

— Наш господар наказав не відпускати тебе.

Дорогою Марта зривала квіти і вже біля могилки нарешті повернулася до арабки:

— Принеси сюди вазу з палацу, найбільшу. Я квіти поставлю. І не забудь наповнити її водою.

Мануса зникла за розлогими кущами. Дівчина залишилася одна. Поклала квіти на могилку і вже хотіла побігти до човнів (Може, вдасться відв’язати і рвонути звідси. Але ж браслет…), як почула, що біля неї щось тріснуло. Невже знову Даві? — обпекло. Насторожилась і завмерла, бо не знала, як поведе себе цього разу і як доведеться боронитися від нього.

— Мар-то! — почула чоловічий голос. Аж головою тріпнула, відганяла непотрібний обволікаючий тембр, спотворений шумовинням пальм, що бовваніли за нею. Через однорідну зелену масу листя важко когось розгледіти, бо сонце вже залишає по собі бентежні, хиткі тіні.

— Марто, честь, це я, Сте-фан! — почула польську мову. Зірвалась на ноги і вже летіла туди, звідки линув такий знайомий голос.

Під розлогим листям пандануса, заховані його тінню, стояли Стефан і Майкл.

Марта аж руки заломила від радості.

— Побігли, нас чекає моторка! — світилися радістю очі Майкла. Він простягнув до неї руки: — Швидше, Марто!

Стефан уже ступив крок назад, до берега, як Марта раптом опам’яталася:

— Ні, ні! Зачекайте тут хвильку. Я зараз повернуся! Тільки заберу браслет. Це дуже важливо! За ним полював Ероут, він летів разом з нами, такий товстий голландець, але я йому не віддала, заховала. То — ключ від скарбу. Я миттю, зачекайте!

Стрімголов кинулася до палацу. Летіла на крилах, наче намагалася випередити час, спресувати його до секунди, яка б відмежувала її від справжніх друзів. Душею була уже поруч з ними, розпитувала про те, як вони її знайшли…

Політ уяви обірвався різко, гільйотиною відсікши усе, про що думалося, — почула постріл, один, другий, третій, потім вечірню тишу прошила автоматна черга.

— Боже мій! Невже їх помітила охорона?! — жахнулася Марта і кинулася назад. Добігла до могилки Омо — нікого. Рванулась у вже темні кущі, де стояли Стефан і Майкл, розривала витке листя панданусів, кричала, кликала їх, але нікого не знайшла.

Берег теж холонув пусткою. Ближче до води хвилі не встигли злизати дві борозни, — хтось тягнув за собою когось. І цими людьми вочевидь були Майкл і Стефан. Хто кому допомагав?

Дві стрічки щедро заплямувала кров, чорна у вечірніх сутінках. На очах хвиля за хвилею ненажерливо всмоктували її в пісок. Ще одна із шипінням накотилася і завершила смакування своїх попередниць, повністю змивши кривавий слід…

… кого?…

На Марту натрапили Стефан і Майкл випадково. Коли човен причалив до берега, вони першими вистрибнули з нього і вирішили обережно розгледіти, що там, за зеленим місивом дерев. Ліан та Маас лишалися