Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
У книзі «Пригоди двієчника» відомого письменника Худайберді Тухтабаєва зображено незабутню подорож у світ дитячих мрій та втілення найсміливіших фантазій. Головний герой, хоч і не відрізняється відмінними навичками у навчанні, виявляється відмінним допитливцем та пригодою.
Через авторський гумор та тонку спостережливість Тухтабаєва, читачі отримують можливість спостерігати за веселими та захоплюючими пригодами героя, який збирається зі всією сміливістю та натхненням, аби змінити своє життя.
«Пригоди двієчника» на readbooks.com.ua — це непередбачуваність сюжету, радість відкриття, та важливий натяк на те, що справжні пригоди можна знайти навіть у найзвичайніших речах. Ця книга дарує читачам веселі моменти, спонукає до думок про власні можливості та надихає бути сміливими, не зважаючи на всі труднощі.
ПРИГОДИ ДВІЄЧНИКА
Повість-казка
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад Григора Тютюнника
Малюнки Тома Тарнавського
Перекладено за виданням: X. Тухтабаев. Волшебная шапка. «Детская литература», Москва, 1970.
ЧАСТИНА ПЕРША
Мандри безталанного двієчника
ВАЖКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕД ЧУДОМ
Усе почалося з того, що мама вигнала мене з дому. Але почну по черзі.
Звати мене Хашимом. Якщо хочете звертатися до мене лагідно й поштиво, можете називати Хашимджаном, я не проти.
Отже, Хашимджан Кузиєв — син уславленого механізатора Кузибая. Тато мій зараз працює в Мирчазулі, цілину піднімає. Додому приїжджає вряди-годи, зате неодмінно привозить багато подарунків. Кращі, звичайно, припадають мені.
Мама моя теж знатна. Вона дояркою на фермі, що за триста кроків од нашого дому. У неї там двадцять чотири корови. І всі рекордсменки. А за те, що вони стали рекордсменками, мама медаль одержала. Гарну таку медаль, блискучу. Я приколов її до своєї сорочки і пішов на базар по цибулю й моркву. Всі хлопчаки заздрили, юрбою сунули за мною. Все просили дати поторкать. І в школу з медаллю подався. Але потім дуже шкодував. Не минуло і двох уроків, як директор викликав мене до себе й став соромити:
— Ти навіщо носиш чужу медаль, Хашиме Кузиєв? Зніми негайно ж. Це нагорода за доблесну працю, її треба самому заробити!
Так і сказав: «Чужу медаль». Наче рідна мама чужа мені.
Сестричка моя, Айшахон, учиться в четвертому класі. Вона в нас розумниця. І старанна дівчинка. Миє посуд, допомагає мамі прати, підмести двір. І тому, напевно, мама завжди каже: «Ах розумничка, ах моя люба». Я також люблю Айшахон. Адже вона неабияк виручає мене цим… своєю працьовитістю.
Ще меншу сестричку звуть Донохон. У цьому році вона пішла до першого класу. Мама впевнена, що вона стане лікарем. Я гадаю, мама помиляється. Бо Донохон боягузка. Уколів боїться. І таблеток теж. Побачила одного разу в коридорі шкільну буфетницю в білому халаті, подумала, що це лікар, вискочила у вікно і втекла! А так загалом і вона нічого дівчинка.
Про себе скажу небагато: не люблю хвалитись. Учуся в шостому класі, іноді одержую п'ятірки, іноді — двійки, коли як пощастить. А хлопчик я здібний і розумний. Не муляю старшим очей, не ганяю собак цілоденно по вулицях, як інші. Прийду зі школи, попоїм і гайда на пустир у футбола грати. І хоч би скільки мене кликали — не докличуться. Та якщо таки застануть зненацька і дадуть роботу, тут уже сам викручуйся. Але я це вмію.
— Хашиме! — покличе, буває, мама.
— Що, мамочко? — питаю залюбки.
— Полізь-но на дах та скинь трохи дров.
На пласкому даху нашого дому складені дрова.
— Зараз, мамочко!
По поспішаючи беру драбину, приставляю до даху, а тоді гукаю:
— Айша! Ей, Айшахон!
— Що, брате? — підбігає вона до мене.
— Полізь лишень на дах і скинь трохи дров. Та живенько, — командую недбало.
— Зараз, — охоче відповідає сестричка.
Вона ж розумниця, тямить, що братові не сподобається, коли йому відмовлять. Намагається завжди бути ввічливою і зробити все, що звелить брат, себто я. Інколи, звісно, опинається. Не без того. Тоді я її виховую.
Утовкмачую, що я старший брат, а молодші повинні слухатися старших. До кулаків не доходить, даю лише легенькі хрускани, а буває, що й стусана дам. І сестричка вмить береться за роботу. Тоді я її підхвалюю:
— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.
Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:
— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.
Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.
Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!
На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.
О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.
Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.
Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.
— Чого тобі? — похмуро питає він.
— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.
Ариф
