Перстень Борджія - Володимир Нефф
— Та я ж тебе, Петре, роздавлю як блощицю, — сказав він, скинувши свій яничарський одяг.
— Ну, то спробуй, — мовив Петр. І вони взялись до роботи.
Те, що з волі Аллаха було дозволено побачити найвищим володарям Османської імперії, було двобоєм титанів, жахливою картиною оголених, простих і справжніх людських стосунків, драмою зіткнення двох рівновеликих протилежних сил, лютою бійкою двох нещадних бестій у людській подобі, які цієї миті не бажали нічого іншого, як забити до смерті один одного дубовими палицями, якими вони чухралися, хоча діймати до живого вдавалося зрідка, бо ж обидва були однаково досвідчені як в обороні, так і в нападі, як у відбиванні ударів, так і в їх завдаванні. Після престіссі–мо дубового грюкання, під час якого обидві палиці миготіли у всіх напрямках, сплітаючись у єдину кружляючу зірку, наставало заціпеніння, щось на зразок боксерського клінча: палиці, зійшовшись під гострим кутом, впиралися одна в одну посередині, й обидва атлети намагались перетиснути один одного, як два олені, що в двобої сплітають свої роги.
Це видовище ще більш захоплююче й патетичне, ніж попередня боротьба, коли вони нападали й лупцювали один одного, бо тут ідеться не про вигоду лінивого спочинку, а про спокій страшенно непевної і утримуваної великим зусиллям рівноваги і про нерухомість напнутого до краю і готового до пострілу луку. Ніхто не дихає, стоїть тиша, в якій почули б навіть ходу кішки, що направляється до своєї миски з молоком, обидва богатирі мовби скам’яніли, наче зачаровані злою долею, ніби засуджені на довічну кару марного зусилля. Раптом лунає дивний і зовсім невластивий для цих місць звук полотна, що рветься: це у Петра тріснув тісний рукав сорочки, не витримавши тиску його напружених м’язів, і відразу згори, з–під даху долетів коротенький, відразу ж заглушений зойк — якусь із султанових дружин чи наложниць охопив любовний екстаз, але євнух–наглядач вчасно встиг угамувати її, затуливши рота чорною долонею.
І от застигла картина боротьби змінилася: Петр несподівано робить пірует на правій нозі, і Франта безпорадно летить у порожнечу, гальмуючи ведмежими лапами мов лижвяр, що зменшує швидкість свого спуску, звівши носки до себе й розвівши п’яти, а Петр тим часом періщить його вивільненою палицею по сідниці. Навіть важко було зрозуміти, що Петр шкодує свого суперника, бо якби він хоча б один–єдиний раз хряснув його по голові, а не по задку, боротьба враз би закінчилась. Якщо присутні досі й не писнули, то тепер почали бешкетувати, тупотіти, галасувати, біснуватись; здичавілий султан, не дбаючи про свою гідність, для якої немає відповідного титулу, лупцює навколо себе обома кулаками, учений Гамді стогне від насолоди і смикає себе за волосся, чауші підкидають угору свої тюрбани, інші обіймаються і буцаються головами, як вихолощені барани; що виробляють жінки під дахом, невідомо, бо як би вони не кричали, їх тонкі голоси не могли не розчинитися серед гуркоту пашів, беїв, ефенді та інших панів сущого.
Новий поворот двобою викликав новий шалений спалах виття уболівальників: Франта Ажзавтрадодому, пригальмувавши свій мимовільний чвал, також відпустив лівий кінець своєї палиці і, всунувши його Петрові між стегна, змусив його жалюгідно й недостойно впасти, і вже розмахнувся, щоб перебити йому всі кістки, але Петр, лежачи під ним на спині, випростав одночасно обидві ноги і ступнями вдарив супротивника по колінах, перекинувши його, мов ляльку, точнісінько так, як за частку секунди до цього впав був сам. Та от уже обоє богатирів сидять на підлозі, зриваються на ноги і знову кидаються один на одного, і престіссімо дубового цюкання знову переходить у страхітливу нерухомість рівновеликих сил. І потім вони обидва стоять і напирають один на одного, Франта Ажзавтрадодому несподівано каже пошепки, скоріше рухами губів, ніж звуками:
— Петре, я вже не можу.
На що Петр так само пошепки відповідає:
— Дурниці, ти мусиш перемогти.
— Знаю, але як?
— Перебий мені палицю, — прошипів Петр.
Так і сталося. Петр знову вийшов з клінча, але цього разу замість того, щоб переслідувати Франту, який знову летів у порожнечу, чекав його нової атаки, тримаючи палицю перед собою в широко розставлених руках. Франта ж, навпаки, загальмувавши свій біг, притиснув руки до себе, обернувся, палиці зіткнулися з подвійною силою двох пар сталевих рук, і пролунав сухий тріск.
— Здаюся, — сказав Петр по–турецькому, відкидаючи зламану палицю Чорногорця. — Незнайомий яничаре, ти поводився мужньо, переміг чесно і захистив честь яничарського прапора. Та не мені хвалити чи ганити тебе. Це належить його величності, Завжди Звитяжному, що зробить висновки з того, що тут відбулося.
Султан, досі задиханий від хвилювання, мовив:
— Які ще висновки? Було ясно сказано, і це зрозумів кожен: хто з яничарів переможе тебе, Абдулло, в двобої на палицях — стане наступником Ісмаїла. Оскільки цей молодець переміг, то які тепер можуть бути розмови? Я був трохи розчарований, Абдулло, що переміг не ти, бо я тримав кулаки за тебе, але мушу визнати, що якби ти не поступився, це б страшенно ускладнило ситуацію, бо наступного силача, який би врешті переміг тебе, не можна було б визнати справжнім переможцем, бо ти, Абдулло, звичайно, втомився. Отож тепер усе гаразд, що вийшло так, як вийшло, і неможливо навіть, щоб було негаразд, адже йшлося про справу, яку влаштував і якою керував ти, Абдулло. Хоча, зрештою, йдеться ще й про те, чи цей молодчина, який переламав тобі палицю, при всій своїй силі не є безнадійним йолопом. Як тебе звати, молодче?
— Мене кличуть Ібрагімом, — відповів Франта.
— Гаразд. Ну то скажи мені, Ібрагіме, хто ходить уранці на чотирьох, опівдні на двох,
