Перстень Борджія - Володимир Нефф

— Прошу вашу величність прийняти мою палку подяку за це пояснення, — сказав Петр. — Але боюся, що мій захист закінчується, бо славетний паша Ісмаїл–ага визнав, що моє свідчення про яничарів, які звечора приходили відвідати мене, щоб під брехливим приводом, що це бажання вашої величності, відібрати халат вашої величності, не вигадане, як він це пробував твердити спочатку, а цілком правдиве. До цього мені нічого додати.

— Справді, здається, немає нічого, що б ти міг до цього додати, — сказав султан з відтінком подиву в голосі. — Я надав тобі можливість захиститися, і ти захистився. Тоді…

— …розмова з цим пройдисвітом буде короткою, — загорлав Чорногорець, нахабно втручаючись у султанову мову; і Петр із жахом побачив, що Пан панів зіщулився і змалів.

Згаданий останній промінчик надії, на який покладався Петр, погас, як гасне остання іскорка табірного багаття, коли на нього вилити цебер води. Як виявилося, щит, яким Петр захищався чи про який думав, що захищається, був зітканий з павутинок вражень. Чорногорець, побачивши, що Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, схильний до поступливості, явно вирішив не дбати про обмеження, яке йому в цю мить приписував етикет, а розправитися з Петром проти султанової волі на очах усього двору за своїм уподобанням і бажанням. І це був кінець.

Султан зморщився і, незважаючи на те, що віконця під стелею рожевіли все виразніше від безлічі жіночих облич, які скупчилися навколо, відкинувся ослаблими плечима на подушку за спиною. Не підлягало сумніву: він не зважиться хоча б пальцем поворухнути для врятування молодого чоловіка, який, як ми довідалися з його власних уст, надихав його й запалював.

А лиховісні події ринули вперед як бурхлива вода з прорваної греблі.

— Варта! — знову загорлав Чорногорець.

Крик ще не відлунав, як розгорнулася срібляста запона, що прикривала головний вхід, і до зали кинулася чота з десяти чи трохи більше м’язистих, сповнених завзяття, яничарів, що обертали очима на всі боки.

— Виведіть його! — загорлав Чорногорець, вказуючи своєю дубовою палицею на Петра. — І настроміть його на палю просто посеред першого двору, нехай усі бачать, як ми караємо за нетактовність і нахабство.

Сопучи, яничари кинулися вперед, щоб виконати наказ свого найвищого пана, і розділилися надвоє, щоб обійти купу мішків з грошима; і тут Петр, якому не було чого втрачати, бо ситуація вже не могла погіршитись, перестрибнув через свого тестя, який сидів у нього на дорозі, і, вхопивши Чорногорця за комір і холоші штанів, підніс його на рівень своїх грудей, що було непогано, і перш ніж той устиг отямитись від несподіванки й усвідомити, що з ним діється, викинув його, мов ганчір’яну ляльку, через вікно надвір.

Кажуть, що так звана Тридцятилітня війна, названа через те, що тривала тридцять років, розпочалася з того, що представники чеської протестантської шляхти викинули через одне з вікон Празького граду трьох імператорських католицьких чиновників. Ця подія набула такого розголосу, що дала поштовх до творення спеціального слова, яке позначило процедуру викидання живої людини з вікна: це дефенестрація, по–французькому la défenestration, по–англійському the defenestration, по–німецькому die Defenestration або ж der Fenstersturz. У православній Росії, яка стояла осторонь цих кривавих подій, це слово не прийнялося. Ці загальноприйняті факти підтверджені Великим і Малим енциклопедичними словниками Лярусса.

Ми нітрохи не сумніваємося, що навіть так халтурно виконана дефенестрація — усі троє дефенестрованих упали на купу гною, і з ними нічого не трапилося — насправді стала сигналом для розпалювання дій таких темних, серйозних і страшних, як Тридцятилітня війна. Ми вважаємо, що прелюдія тридцятилітньої трагедії розпочалася скоріше від стамбульської дефенестрації, ніж від халтурної празької; від стамбульської дефенестрації, майстерно виконаної нашим героєм Петром Куканем із Кукані, яка досі була прихованою від істориків, хоча її історичні наслідки були величезними.

Ми доведемо це детальним описом подій, які слідували за цим.

Коли їхній найвищий начальник, супроводжуваний величезним колективним «бак», що вихопилося з горлянок усіх присутніх, вилетів крізь вікно і зник — так, що крім турецького капця, який спав при цьому з його лівої ноги, та яничарської палиці, яка випала йому з руки, більше нічого не нагадувало про його існування, — яничари на мить остовпіли, бо не могли відразу збагнути, що сталося, а тоді, все–таки зрозумівши, з завиванням, тигрячими стрибками кинулися вперед, щоб виконати наказ Чорногорця ще рішучіше, дикіше й лютіше, але їх зупинив сам султан, що підвівся, знову владний і впевнений як належить, з порожевілим обличчям, і простяг назустріч їм руку, мовби хотів зупинити їх долонею з розчепіреними пальцями.

— Стійте, вояки, — сказав він. — Те, що сталося, сталося з мого відома й цілковитого схвалення. — (Він зважився на цей вирок, бо вважав, що Чорногорець, якщо він навіть пережив дефенестрацію, найближчим часом не зможе керувати і втручатися в справи, бо вікно, з якого він вилетів, було на висоті принаймні шістдесяти стіп над землею). — А ти, Абдулло–бею, поясни цим людям сенс того, що сталося.

І знову сів, упевнений, що Петрові легко вдасться розплутати ситуацію і зробити її прийнятною навіть в очах самого Аллаха.

Петр трішки помовчав, чекаючи, коли в його голові перестане стугоніти кров, розбурхана нелюдським зусиллям його богатирського вчинку. Тоді сказав:

— Запам’ятайте як слід мої слова, хоробрі юнаки, щоб ви змогли вірно й без перекручень пояснити їх своїм друзям, відсутнім тут, а ті поширювали їх усе далі й далі і передавали в усі, навіть найвіддаленіші гарнізони й частини вашого виняткового, вашого доблесного, вашого елітарного корпусу, що несе горде, страхітливе всьому світові ім’я яничарів.

— Бак, — загуділи солдати своїми твердими, пересохлими вустами.

Петр, дещо підвищивши голос, вів далі:

— Я, звісно, знаю, що ви більше звикли ходити в походи, вправлятись і воювати, одне слово, жити по–військовому, ніж слухати довгі промови, тому свій виступ я