Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

Роджер Пілкінгтон
ЯНОВІ СКАРБИ

Художник Г. С. КОВПАНЕНКО

Розділ перший
ТАЄМНИЦЯ В КНИЖЦІ

Коли «Норець» минув верхні ворота шлюзу, Майкл став навколішки на носі катера і почав ретельно укладати канат. Ця робота, певне, поглинула всю його увагу, бо, тільки коли скінчив її, він підвівся й глянув уперед.

Там, за рядом дерев, його око враз помітило тонкі обриси білого пароплава, що йшов трохи праворуч од їхнього курсу. Майкл обернувся й гукнув братові, який стояв біля стерна:

— Пітере! Назустріч пароплав іде! — крикнув він гучно, аби його голос долинув до стернової рубки, і показав пальцем.

Пітер махнув рукою: мовляв, чую.

— Спасибі! Ми встигнемо вийти з каналу до зустрічі з нам. — І Пітер для певності трохи збільшив швидкість катера. Канал був вузький, а біля берегів дно поглиблювали не дуже старанно. Пароплави ж іноді уперто трималися середини каналу, притискаючи інші судна до самого берега. І коли хвиля від пароплава повільно піднімала й опускала їх, вони кілем черкалися дна.

Скінчивши роботу на носі, Майкл помчав на корму і спустився вниз. Невдовзі він знову з'явився з книжкою, сів поблизу стернової рубки і почав вивчати інструкцію про зрощування канатів. Розкрутивши його кінці, спробував переплести пасма і зробити петлю. На малюнку все здавалося просто, але пасма, як навмисне, розкручувалися саме тоді, коли ти цього зовсім не ждеш.

Пітер позіхнув, розморений спекою літнього дня. В стерновій рубці було душно, і він уже хотів приєднатися до дівчат, що спали на палубі. Вони, власне, не спали, а грілися на сонці. Він міг би доручити стернування Майклові, котрий у свої дванадцять років умів стернувати анітрохи не гірше за багатьох шкіперів річкових суден. Проте облишив цю думку, бо ж незабаром доведеться причалювати на ніч. Глянувши на карту, побачив, що Абінгдон недалеко — праворуч по борту, за деревами, вже виднівся його високий шпиль.

«Норець» вибрався нарешті з довгого прямого каналу і на самій бистрині ввійшов у річку. Сестра Пітера Джіл та її подруга Керол чули, як Майкл крикнув про наближення пароплава, але їм так гарно лежалося на сонечку, що навіть підвестися було ліньки. Тільки коли пароплав, шиплячи парою й розмірено пахкаючи старим двигуном, уже проповзав мимо катера, вони розплющили очі й байдуже глянули на нього — достоту так корови на березі проводжають спокійним, вдоволеним поглядом «Норця».

Керол знову заплющила очі. Збудження перших днів канікул минуло, і її хилило на сон. Вона почувалася щасливішою, ніж будь-коли в житті. Канікули не завжди тішили її, і наприкінці кожного семестру вона чекала на них із змішаним почуттям. Звичайно, не треба буде ходити до школи, але вона охоче вчилася і любила товариство подруг. Інші дівчатка раділи, що поїдуть додому, цікаво відпочиватимуть разом із рідними, а для Керол усе було інакше.

Її батьки жили в Новій Зеландії — надто далеко навіть для коротких відвідин під час довгих літніх канікул. Отож іще чотири роки, аж доки їй мине дев’ятнадцять, Керол доведеться гостювати у друзів її батьків і проводити канікули в Англії. Ставилися до неї вони добре, старалися зробити все, щоб вона почувала себе як удома. Та інколи у них бувало страшенно нудно. Канікули Керол провела у родині, котра мешкала в районі Сент-Джонс Вуд у Лондоні, в квартирі на восьмому поверсі. Саду в дворі не було, нічого цікавого, тільки знизу долинали глухий шум вуличного руху та вищання автобусних гальм. Цілісінький день Керол нудилася в товаристві восьмирічного хлопчика, якого вона терпіти не могла. Щодня їй доводилося ходити з ним на ту ж саму прогулянку — один круг навколо озера в Ріджент-парку. Часом її охоплювала страшенна туга за рідною домівкою, і з цих обридлих лондонських вулиць і скверів вона всім серцем рвалася до милих вільних просторів — на батьківщину.

А оце вперше її запросила близька шкільна подруга Джіл Бренксом. Батьки Керол не мали до цього ніякого відношення. Джіл сама запросила її, і Керол не тямила себе від радості, що принаймні три тижні канікул проведе у справжньої своєї подруги. Навіть з лондонською квартирою можна примиритися, аби тільки бути разом. Та коди Джіл сказала, що вдома вони переночують лише одну піч, а потім помандрують катером, Керол аж затремтіла з радості.

— У нас на «Норці» завжди весело, — казала Джіл. — Куди б ми не попливли, скрізь трапляється стільки цікавого.

Досі Керол один-єдиний раз плавала на судні: то був лайнер водотоннажністю двадцять дев'ять тисяч тонн, який віз її мало не через увесь світ сюди, в Англію, до школи. «Норець» — то зовсім інша річ, і належав він сім'ї Бренксомів. Вони тримали його на Темзі поблизу Генлі і під час весняних та літніх канікул завжди вирушали у подорож по річці.

— На перший погляд, ніби й не дуже цікаво, — казала Джіл, — а насправді — надзвичайно, слово честі!

Та Керол не треба було переконувати, бо це має бути щось цілком фантастичне, коли порівняти з тим, як вона досі проводила канікули.

Минав другий день подорожі, і Керол тішилася кожною її хвилиною. Всі були на палубі, крім матері Джіл, котра в каюті складала список різних припасів, які треба закупити в найближчому селищі, де є крамниця. Батько Джіл, посмоктуючи люльку, сидів тут же, біля дівчаток. Керол спершу трохи боялася його, але зовсім не тому, що це був велетень з пишними вусами; просто вона вважала, що головному інспекторові Скотлеид-ярду належить бути лютим. Проте скоро переконалася, що він зовсім не лютий, і батько Джіл дуже сподобався їй.

— Гарне тут плесо, — сказав батько Джіл, уриваючи її думки.

Керол підвелася й озирнулася довкола Річка звивалася між золотавими від жовтцю луками, а попереду кілька невеличких вітрильників влаштували перегони навколо буя, що бовванів посеред течії.