Перстень Борджія - Володимир Нефф
Не так щиро він сміявся, коли довідався, що першим дипломатичним кроком нового деспота стало укладення перемир’я з Персією на чотири роки, з тією Персією, яка, за європейськими надіями й розрахунками, мала щонайпізніше за два місяці зіткнутись з Туреччиною і розгромити її вщент, тому що перська армія була чудово підготовлена до війни й вишколена за найновішими європейськими принципами й методами. А далі не минало й дня без нових повідомлень про наступні кроки Петра із Кукані, Знання Його Турецької Величності, які однозначно свідчили про поважність його прагнення якнайшвидше модернізувати турецькі збройні сили. Це передовсім була закупівля великих партій зброї в англійських, шведських, голландських, німецьких зброярнях, що виготовляли сучасні чотирифун–тові гармати та легкі мушкети, які не потребували опори при стрілянні і заряджались картонними гільзами. Це дурниці, потішав він себе, це не маг. перспективи, Туреччина в боргах по самі вуха, йому не вистачить духу.
Але далі прийшла новина, що знову розсмішила Святого Отця, але ненадовго. Петр Кукань, султанова права рука, сам мав праву руку, за неперевіреними даними свого приятеля дитинства, до призначення якого генералом яничарів особисто спричинився. І от цей всемогутній генерал, кажуть, покинув чудовий палац, виділений йому за його званням, переселився до скромного будиночка поблизу такого ж скромного будинку, в якому жив Петр, включив своїх незліченних слуг, рабів і рабинь до армії, перетворив свій палац на військову академію, а всі гроші, коштовності, килими й золоте начиння пожертвував скарбниці на купівлю зброї. І цей чудовий і шляхетний вчинок, в якому папа справедливо відчував вплив Петра Куканя, незабаром стали наслідувати, може, не так послідовно й розкішно, інші достойники сералю, візирі й високі сановники. Дехто віддавав свої самоцвіти, золоті ланцюги, перли й коштовний одяг. Модним стало ходити в старому перешитому одязі, що купували в лахмітників, які на цьому, зрозуміло, дуже розбагатіли. Канцлер скарбниці, кажуть, збожеволів: його бачили десь на базарі, голого, мов палець, він плакав і рвав на собі волосся, вигукуючи: «Я віддав усе, що маю, і тепер уже лише чорт мене може вхопити!»
За наступними повідомленнями, султан сам пристосувався до нової пуританської моди і, забравши у своїх жінок особисті коштовності, поклав їх, сказати б по–європейськи, на вівтар батьківщини; бо турки не знають поняття «батьківщина». А гарячка самозречення і рятівного завзяття охопила не лише Стамбул, але й інші відомі місця Османської імперії — із заходу і сходу, з Боснії, Сербії, Болгарії, Греції, Анатолії, Караману поспішали до столиці багаті й бідні подорожні, щоб офірувати військовій справі імперії своє рухоме майно.
Це потягло за собою, що, за повідомленням з Амстердама, світова ціна діамантів та інших самоцвітів упала на одну шосту.
Дальша подія: до нещодавно відкритої військової академії у колишньому палаці генерала яничарів запросили професорами й інструкторами двох видатних німецьких знавців стратегії, генерала фон Шауера й генерала фон Готтенрота, які відразу ж піддали своїх учнів (добірних інтелігентних командирів менших турецьких військових підрозділів) суворому й докладному вишколові новочасної воєнної тактики, так званої лінійної, яка полягала в тому, що війська, аби найкраще використати свою досконалу вогнепальну зброю, замість дотеперішніх глибоко розчленованих лав, шикувалися довгими лініями, у дві, щонайбільше три шеренги, що чудово виправдало себе в битвах під Ньюпортом і, на п’ять років пізніше, під Добриничем.
Подальше донесення: половину турецької армії перетворили на мушкетерів. У яничарів відібрали їх традиційні парадні палиці і видали їм мушкети.
Тоді папа з характерною для нього грандіозною примирливістю зважився на вчинок, гідний його функції першого заступника Бога на цій землі, і наказав своєму гарному секретареві з золотим ланцюгом на поясі скласти чудового листа, сповненого християнської терпимості, богобоязкої миролюбності й дружніх поздоровлень султанові, вирядивши з цим листом і з вантажем чудових подарунків шестиособову делегацію, що складалася всуціль із шляхетних мирян. Цим він хотів показати, що, крім свого найвищого духовного сану, є і світським володарем наймогутнішої італійської держави. Невисловленим, але цілком зрозумілим для дипломатично підготовленої особи, якою султан безперечно був, значенням цього жесту була ідея, що він, Святий Отець, анітрохи не вірить чуткам про шалені гасконади якогось авантурника з курячого гнізда і нічогісінько не змінить у своїх щирих і вже віддавна миролюбних стосунках з володарем Османської імперії.
Справа ця як слід обмірковувалася, готувалася розсудливо й за всіма правилами, але ми не знаємо й не дізнаємося, сталося це з вини самого султана (вірніше, Петра Куканя, що стояв за ним) чи дещо запального керівника папської делегації, графа N, прозваного за свою неймовірну легковажність Pazzo, тобто Навіжений, але все закінчилося так препаскудно й нещасливо, як лише може закінчуватися людська дія, нещаслива і приречена на невдачу Богом.
Передовсім султана, коли італійська делегація зі своєю обслугою й багажем прибула до Стамбула, не було вдома, тобто скажімо церемонніше: він перебував не у своєму сералі в столиці, а мешкав у відпочинковому сералі в Дринополі, який, на відміну від стамбульського сералю, мав не олив’яну, а ґонтову покрівлю, отож у спекотні літні місяці був приємнішим для життя, і повернувся до Стамбула аж за чотирнадцять днів. Потім, перш ніж усе–таки надати папській делегації найвищу аудієнцію, він змусив її чекати ще чотирнадцять днів, до того ж за постійної спеки, коли води Золотого Рога смерділи як зіпсований зуб, а місто, що гинуло від задухи, здавалося збезлюднілим, і розпеченими вулицями лише тут і там прослизали тіні голодних кішок.
Аудієнція ж, коли італійці все–таки дочекалися її, була коротка й приголомшлива. Султан був кислий, а граф N лютий
