Перстень Борджія - Володимир Нефф
У такому двобої супротивники тримають свою зброю обома трохи розведеними руками і нападають один на одного в лоб усією довжиною палиці, найчастіше просто вперед, намагаючись сильним ударом уцілити в груди супротивника, або згори вниз, щоб хряснути його по маківці голови, або навскоси вниз, ударом,спрямованим на ключицю противника, або знизу вгору, цілячись у суперникове підборіддя, або вертикально виставленою палицею вперед, і все це якнайшвидше, якнайзлагідніше, якнайупертіше, відбиваючи удари суперника перпендикулярно наставленою палицею. Також дозволяється відпустити один кінець палиці й розмахнутися ним однією рукою, як мечем, або стати до супротивника боком і діяти палицею, як списом чи вилами, одне слово, що довго пояснювати, дозволяється все, навіть копняки й удари кулаком, бо двобій на палицях — розвага народна, а не лицарська, зате вищою мірою мужня: знести удари, спричинені взаємним зіткненням обох палиць, і не впасти після двох–трьох із тремтячими м’язами всього тіла, вивихненими суглобами й перевернутим шлунком, о, для цього треба бути парубком зі сталевими м’язами та лапами, як ломи, і все тримати в полі зору, та ще й мати гостру спостережливість і голову в порядку.
З боку Петра було великою сміливістю, якщо не нахабством, викликати на поєдинок палицями незліченну кількість яничарів, хоча він знав, що яничари спеціально тренуються і муштруються в цьому суворому виді спорту — відомо, що палиця була не лише їхньою парадною зброєю, але й чимось на зразок військової ознаки, — але він сподівався на те, що ми при переліку неодмінних якостей доброго фехтувальника палицею згадали насамкінець, себто на свою гостру спостережливість і якість своєї голови. Так він вважав і на самому початку виявилося, що не помилився: коли яничарський Тарзан, страхітливо вищиривши рідкі ікла, кинувся на нього всією вагою свого велетенського тіла в лобову атаку, Петр, удаючи, що має намір відбити його удар вертикально наставленою палицею, в останню частку секунди відхилився убік і підставив йому ногу, використавши при цьому один зі ста прийомів, яких у далекому минулому навчив його незрівнянний Франта, син повії Ажзавтрадодому, отож нещасний Тарзан, до кінця своїх днів не збагнувши, як це могло статися, простягся на весь зріст перед падишаховою канапою.
А Петрові тієї ж миті сяйнула заспокійлива й очевидна думка: Франта! Ну, звичайно ж, Франта — це той яничар, обличчя якого видалось йому таким на диво знайомим, Франта дорослий і змужнілий, обтертий надзвичайно суворим життям, але ж той самий Франта, його улюблений приятель з дитячих літ. І Петр, підбадьорений радістю, хряснув палицею по сідниці Тарзана, який уже підводився, і цей удар був таким сильним, що парубок знову впав; цього разу він уже не міг піднятись без допомоги друзів, які відвели його, враженого подивом (він кульгав, бо удар пошкодив йому якийсь важливий руховий м’яз), у глиб зали, щоб він уже ніколи не потрапляв у поле зору і не ставав предметом зацікавлення таких поважних і високопоставлених панів, як султан і його оточення. Sic transit gloria mundi[18] — земна слава часом триває дуже коротко, приходячи і відразу ж відходячи так бурхливо, що й кліпнути не встигнеш.
А члени Найвищих зборів і глядачі–чауші кричали «бак, бак», і згори лунало таке ж «бак», але ніжне, мов янгольський спів.
Так, кремезний яничар справді був Франтою Ажзавтрадодому — тепер, коли Петр, подолавши першого супротивника, розгледів його як слід, у нього не залишилося й тіні сумніву щодо його ідентичності. Та якщо Петр упізнав його, то він, цілком очевидно, не впізнав Петра і явно не мав ні найменшого бажання чи настрою взяти участь у сенсаційному турнірі, влаштованому цим елегантним молодим чоловіком, який говорив чудовою турецькою мовою й показував перед його величністю чудеса доблесті і якого йому навіть уві сні не спало б на думку ототожнити з хлопцем, з яким він колись бився перед храмом Діви Марії–Заступниці на Малій Страні у Празі. Він, себто Франта, стояв, схиливши низьке чоло, люто зціпивши зуби, і, очевидно, думав: «Пан скаче, а хлоп плаче» чи щось подібне, відповідне до моменту.
А яничарам тим часом пощастило умовляннями і штурханами змусити ще одного зі своїх товаришів вийти на двобій з Петром, і, як і перший, якого ми назвали Тарза–ном, цей бідолаха так само ніколи не зміг зрозуміти, як могло статися, що двобій закінчився тієї ж миті, що й розпочався: Петр покінчив з ним просто тим, що, відбиваючи першу атаку, наставив свою палицю не на його палицю, а на пальці його правої руки, якими той стискав палицю, отож перш ніж пролунало дерев’яне «трісь, трісь, трісь», любе вухові всіх любителів цього спорту, з нещасним яничаром, таким же здорованем на вигляд, уже було покінче–но, і він стояв посеред майданчика навколішки, з очима, що перетворилися на гейзери гірких сліз, засунувши до рота розбиті пальці.
— Біда, приятелі, так ви зостанетесь без начальника на віки вічні, — сказав Петр. — Не кажіть лише, що це були ваші найкращі фехтувальники. Краще вже розпустити все яничарське військо.
Яничари загарчали й застогнали від гніву й сорому, заскрипіли зубищами.
— Я вас образив? — глузував з них Петр. — Тож нехай хтось із вас поквитається зі мною, я саме цього й чекаю. Чи серед вас такого не знайдеться? Це означало б, що я сказав про вас лише чисту і щиру правду. Як видно, приказка «який пан, такий крам» — слушна. З вашого генерала нічого не візьмеш, а ви, як видно, нітрохи не ліпші. — І без вступу перейшов з турецької мови на свою рідну: — То що, Франто, далі мовчатимеш?
Це подіяло. Франта звів своє непокірливе чоло — на його широкому обличчі з’явився вираз найглибшої тупості. Він хвилину спантеличено дивився на Петра, а потім його уста, прикрашені яничарськими вусами, ворухнулись, ледь чутно сказавши по–чеському: — Та невже!
Таким чином Петра він упізнав, хоча ще й досі не вірив своїм очам, але боротися, до чого закликав його той, бажання не мав. Він непорушно стояв на своїх коротких, кривих і товстих ногах, невисокий, але широкий і кремезний, з випуклими грудьми, з руками, що дугами відходили від його м’язистого тіла, і похмуро й підозріливо зиркав на
