Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Цей блідолиций — друг Ма-Рама!

Індіанці відступили від мене на крок і почали озиратися, шукаючи очима тих, за ким гналися, проте наслідки їхньої помилки вже неможливо було виправити: Морґани встигли сховатися в кущах. Коні, перелякані стріляниною і виттям індіанців, скочили на диби, розірвали ремені, які їх зв’язували, кинулися в річку і каменем пішли на дно під тягарем своєї ноші. Це було четверо наших коней, навантажених золотом.

Четверо індіанців метнулися навздогін за втікачами, а одного я зупинив, схопивши за руку.

— Нехай мій червоношкірий брат скаже мені, чому команчі переслідують своїх білих друзів.

— У блідолицих зміїні роти й роздвоєні язики. Вночі вони вбили вартового і втекли зі скарбами.

— Із золотом?

— Вони захопили не тільки самородки, але й чарівні листочки, зашиті в шкіру.

З цими словами команч відвернувся від нас і помчав допомагати своїм товаришам. Тепер усе стало ясно: негідники Морґани, не довіряючи команчам, вирішили втекти вночі, прихопивши з собою скарби. «Чарівні листочки» були цінними паперами зі схованки Капітана. На жаль, Пекос глибока і швидка, а там, де нав’ючені коні стрибнули у воду, крутив небезпечний вир. Не зоставалося жодної надії на те, що нам вдасться дістати з річки хоч дещицю «смертоносного пилу».

Що слід було робити тепер? Тривога за долю друзів була набагато сильнішою, ніж жага помсти. За Морґанами гналося п’ятеро досвідчених воїнів, і можна було не сумніватися, що вони не відступлять, поки не схоплять убивць.

— Чому мій білий брат стріляв у коня, а не у вершника? — запитав Ма-Рам. — Хіба Вбивча Рука не навчився правильно цілитися?

— А чому Вбивча Рука не забрав життя Ма-Рама, над чиїм серцем він уже заніс ніж для удару? Я вбив коней, щоб зупинити вершників і поговорити з ними.

— Якщо Вбивча Рука хоче поговорити з ними, то повинен тепер рушити навздогін разом зі своїми червоношкірими братами.

Я ледве стримав посмішку. Юнак намагався відмовити мене від пошуку бранців.

— Воїни ракурро розумні й мужні. Їм не потрібна допомога Вбивчої Руки. Вони самі зловлять блідолицих і приведуть їх у свої вігвами. Нехай Ма-Рам сідає на коня і їде за мною.

Ця подія відбила у мене охоту відпочивати. А до того ж я зробив важливе відкриття: досі наші друзі їхали під охороною тринадцяти воїнів, тепер від цього числа слід було відняти Морґанів, команчів, які гналися за Морґанами, і вбитого вартового, а це означало, що бранців супроводжує тільки п’ятеро індіанців. З’явилася надія, що мені вдасться звільнити їх.

Ми пустили коней галопом і помчали вперед. До сутінків ми встигли подолати великий шматок дороги, і я, ретельно обстеживши сліди, зробив висновок, що загін із бранцями був тут опівдні. Втеча Морґанів, убивство вартового і переконаність, що за ними ніхто не женеться, сповільнили їхній темп. Вже сутеніло, а ми все ще йшли по сліду. Ма-Рам видивлявся місце для ночівлі та через кожну пройдену милю пропонував нам зупинитися на відпочинок. Однак я вперто підганяв свого мустанга і дозволив усім спíшитися та лягти спати, лише коли стало вже зовсім темно.

На світанку ми продовжили переслідування. Тепер нам допомагали витоптані стадами бізонів стежки, де коням було легше рухатися. Сліди свідчили про те, що команчі випереджають нас лише на кілька годин. Я сподівався наздогнати їх до полудня, але доля розпорядилася інакше. На одній з галявин ми побачили, що трава була затоптана копитами безлічі коней, і далі маленький загін із бранцями рушив разом зі зграєю червоношкірих, яка незрозуміло звідки з’явилася і в якій налічувалося щонайменше сорок осіб.

— Уфф! — вигукнув Ма-Рам.

Він більше нічого не додав, але в очах блиснула радість. Я прекрасно його розумів. Його родичам тепер не слід було боятися мене.

— Як далеко звідси до табору команчів? — запитав я юнака.

— Ракурро не мають табору, вони живуть у великому селищі, більшому, ніж міста блідолицих, і тільки на час полювання ставлять табори. Якщо мій брат поїде швидко, то буде там ще до того, як сонце сховається за травами прерії.

В обід ми зробили невеличку перерву, і справді ближче до вечора вдалині з’явилося кілька темних смуг, у яких я, подивившись у підзорну трубу, впізнав довгі ряди вігвамів. Це був тимчасовий табір — тільки на сезон полювання на бізонів. Мабуть, зайняті бранцями команчі забули навіть виставити вартових, бо ми зуміли безперешкодно під’їхати до крайніх вігвамів. Однак я вирішив не заїжджати далі.

— Це вігвами команчів? — запитав я Ма-Рама, зупиняючи коня.

— Так, — відповів він.

— Ми зустрінемо тут великого вождя То-Кей-Хуна?

— Батько Ма-Рама ніколи не покидає своїх воїнів.

— Нехай мій червоношкірий брат сповістить великого вождя, що Вбивча Рука хоче відвідати його.

Юнак здивовано глянув на мене.

— Хіба Вбивча Рука не боїться опинитися серед ворогів? Він може ударом кулака убити бізона й вийти з ножем проти ведмедя, але йому ніколи не впоратися з команчами, яких більше, ніж дерев у лісі.

— Вбивча Рука полює на тварин, а не на своїх червоношкірих братів. Він не боїться ні сіу, ні кайова, ні апачів, ні команчів, тому що він друг усіх мужніх воїнів. Його куля наздоганяє лише зрадників і негідників. Вбивча Рука зачекає тут. Мій брат може йти.

— Але ж Ма-Рам — бранець Вбивчої Руки!

— Ма-Рам більше не мій бранець. Ми курили з тобою люльку миру. Ти — вільний.

— Уфф!

Молодий індіанець стиснув колінами боки коня, підняв його