Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Маса Чарлі, що зробити індіанець з чорним Бобом, якщо Боб піти разом із маса?

— Поживемо — побачимо, — ухильно відповів я, сам не знаючи, чим усе закінчиться.

— А якщо не поживемо? А якщо індіанець підсмажити Боба біля стовпа?

— Може, все буде не так страшно, як ти кажеш. У всякому разі ми повинні піти до команчів, якщо хочемо врятувати твого маса Бернарда.

— Нехай індіанець зварити і з’їсти Боб і відпустити маса Бернард.

Говорячи це, він мав таке обличчя, яке, без сумніву, відбило б у червоношкірих бажання їсти його. А щоб хоч якось насолодитися життям перед тим, як помре мученицькою смертю, він дістав шматок в’яленого м’яса й почав жувати його.

Нам не довелося довго чекати. З диким виттям зі стійбища вилетів загін вершників. Вони кружляли навколо нас, постійно стискаючи кільце, немов хотіли затоптати нас копитами. За ними прискакали четверо червоношкірих із відзнаками вождів і змусили своїх коней перелетіти через нас. Боб упав на траву, а я далі спокійно сидів, знаючи, що наразі нам нічого не загрожує.

— Індіанець розтоптати Боба на смерть! — застогнав негр, а тоді обережно підняв голову й озирнувся на всі боки, мабуть, він не вірив сам собі, що лишився живий.

— Заспокойся, Бобе, — звернувся я до нього. — Індіанці просто перевіряють, наскільки ми відважні.

— Індіанці перевіряють?! Тоді нехай ідуть сюди, і Боб бути дуже сміливий і відважний!

І він сів поруч зі мною. Тим часом вожді зіскочили з коней і попрямували до нас.

Старший із них заговорив першим:

— Чому білий чоловік не встає, коли до нього наближаються вожді команчів?

Тасунка (в центрі), який застрелив лейтенанта Едварда Кейсі. Форт Мід, Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Я вітаю вас як гостей, — спокійно відповів я. — І запрошую моїх червоношкірих братів сісти поруч зі мною.

— Вожді команчів сідають тільки поруч із вождями. Хіба блідолиций — вождь? Де його вігвами і де його воїни?

Я стиснув томагавк у руці.

— Тільки сильний і відважний воїн може стати вождем. Якщо червоношкірі воїни не вірять, що я — вождь, нехай хтось вийде на поєдинок зі мною.

— Як звати блідолицього?

— Індіанці й білі воїни називають мене Вбивчою Рукою.

— Неправда, білий чоловік сам взяв собі таке ім’я!

— Вожді команчів можуть вийти на поєдинок зі мною з томагавками і ножами, а я боротимуся голими руками. Хуґ!

— Блідолиций каже горді слова. Але він ще матиме нагоду довести свою відвагу. Нехай він сідає на свого коня і їде слідом за воїнами ракурро.

— Чи воїни ракурро викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони повинні порадитися, чи можуть вони зробити це.

— Упевнений, що можуть, тому що я прибув до них із миром.

Я скочив у сідло, Боб теж видерся на спину свого коня. Ракурро зовсім не звертали на Боба уваги, індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі. Вожді обступили мене, і ми помчали шаленим галопом між рядами вігвамів, а потім зупинилися біля найбільшого з них. Там індіанці спíшилися, я теж.

Боба я не бачив, з усіх боків мене оточували м’язисті бронзові фігури воїнів. Вождь, який розмовляв зі мною, владно простягнув руку до мого штуцера.

— Нехай блідолиций віддасть нам свою зброю.

— Я прибув до вас не як полонений, а як гість, тому зброя залишиться зі мною, — твердо відповів я.

— І все ж білий чоловік повинен віддати нам свою зброю, поки ми не дізнаємося, навіщо він до нас завітав.

— Невже червоношкірі мужі боягузливі, як старі скво? Тільки той, хто боїться, може просити мене віддати зброю.

Мої слова явно зачепили вождя за живе, і він запитально обвів очима одноплемінників, які живою стіною оточили нас. Напевно, він прочитав на їхніх обличчях щось заспокійливе, бо перестав наполягати на своєму, й промовив:

— Воїни ракурро ніколи не почувають тривоги і страху. Білий чоловік може не віддавати нам своєї зброї.

— Як звати мого червоношкірого брата?

— Вбивча Рука говорить із То-Кей-Хуном, вороги тремтять від самого звуку мого імені.

— Я прошу мого брата То-Кей-Хуна показати мені вігвам, де я зможу зачекати, поки воїни ракурро захочуть розмовляти зі мною.

— Блідолиций каже правильно. Він залишиться у вігвамі доти, доки старійшини не вирішать, викурити з ним люльку миру чи ні.

Він подав знак рукою і рушив уперед. А я взяв мустанга за вуздечку й пішов за ним. Ми пройшли коридором, який утворили воїни, і я помітив, що то тут, то там із-за чиєїсь спини визирали старі й молоді жіночі обличчя, на яких, на відміну від позбавлених виразу, немов кам’яних фізіономій чоловіків, читалися цікавість і захоплення. Вони вперше бачили блідолицього, який наважився добровільно увійти у лігво дикого звіра. На щастя, це було не те плем’я індіанців, із яким Віннету бився біля ріки Мапімі.

Стійбища індіанців цього племені були дуже схожі на ті, які я бачив у північних племен: вігвами стоять рядами, й будують їх самі жінки, бо чоловіки не можуть принижувати себе іншою роботою, крім війни, рибальства та полювання. Решту турбот по господарству чоловіки перекладають на плечі іншої статі, яку в нас вважають слабкою.

Жінки виробляють шкури, якими накривають вігвам, розстеляють їх на землі