Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Ленкавський схопив себе за лікоть, підпер підборіддя долонею і все ходив і ходив круг столу, обдумуючи ситуацію, що останнім часом складалася не на його користь. Принаймні так він її розумів. Цей ранній виклик до Бандери був свідченням правдивості його побоювань. Учора вдень і ввечері він пробував розшукати «вождя», щоб порадитись відносно ультиматуму Радянського командування американській військовій адміністрації в окупаційній зоні Німеччини. Справа набувала серйозного повороту. Цей напад боївки Гака на комісію з репатріації, санкціонований Стецьком (більшої дурості той вигадати не міг), був тією краплею, що перелила роздратування совітів через край. Спливло на поверхню все, що творить по таборах Ді Пі оунівська діаспора. Поповзли чутки, ніби американці збираються видати провід совітам, щоб позбутися клопоту і напруження, яке наростає в стосунках між недавніми союзниками. Хоч повірити важко, не такі американці, щоб добровільно передати совітам ножа, який вони, бандерівці, встромили під саму печінку Москві. А півтора мільйона переміщених… Та ні, який розумний позбудеться дешевої робочої сили, козирної карти в політиці. Звідки ж їм тоді брати людей для підривної роботи проти Радянської країни? Ну, видати не видадуть, а якось та мають відповісти союзникам, зважити на їхні вимоги, ультиматум, ноту, чи як іще назвати той документ, де совіти наполягають підкрутити гайку… Тож можна чекати якої завгодно халепи, а «вождя» з учорашнього дня неначе який дідько вхопив. Хтось бачив його «хорха» на околиці міста по дорозі на Аусбург. Зателефонував Гарлизі, думав, може, поїхав з інспекцією на фірму свіжої рибки попоїсти, проте чарівна пані Марійка відповіли, що ні… Схоже на правду, бо коли Бандера часом «інспектує» рибну фірму, Марійка завжди там, а це, виявляється, сидить вдома… Куди ж тоді він їздив? Де цілісіньку ніч пропадав? З ким зустрічався? Все то питання непрості. Може, навіть важливіші за чутки, що повзуть із Нюрнберга. Там, у поінформованих колах, гадають, що реакцією на совітську ноту може бути видача декого з верховодів ОУН Міжнародному трибуналові. Не приведи господи до такого дожити. Тоді випливе таке, що й тим, які нині сидять на лаві підсудних, не снилося. Націоналісти не лише перейняли програму націонал-соціалізму, вони пішли далі, засукали рукави і взялися різати, нищити, проливати людську кров. Правда, все те його особисто не стосується: він нікого не зарізав, не вішав, не душив кремпульцями. Що ви? Темні, а ще, боронь боже, криваві справи — і професор Ленкавський? Та таке й уявити годі. І все-таки, де Бандера був тієї ночі? Може, вже вів таємні переговори, кого з них кинути на нюрнберзьку лаву підсудних. Він такий, рідного батька не пожаліє… Але ні, рано заповзає під ребра холодна змія страху. Прецінь, раніше в нього не було таємниць. Недарма ж називають його тінню. Два Степани — одна душа!
— Слава Йсу… — кинув Бандера з порога. Швидкими кроками пройшов і сів у крісло за письмовим столом. — Ходіть сюди, панове… Сьогодні маємо порадитись у вельми важливих справах.
Якусь мить він дивився на своїх поплічників, потім сплів пальці рук і поклав на стіл перед собою. Тонкі губи враз визміїли ледь помітну хитрувату посмішку.
— Панове, ми на краю прірви, — хрипко витиснув із себе.
Обидва підняли на нього здивовані очі.
— В касі організації лишилися копійки.
— А грубі мільйони?! — У прем'єра одвисла щелепа й задрижали губи.
— А золото, діаманти, долари, мільйони марок і совітських карбованців, де все те поділося?! — запитав Ленкавський.
— Нема… — розвів руками Бандера. — Було й нема…
— Я бачив касу! — сказав захлинаючись Стецько. — Коли її одібрали у Зенона, там усе було!
— Нема, панове… Все процвиндрив Климишин!
— Але ж як? Як те могло статися?! — вигукнув Стецько.
— Я б сам хотів про те знати…
— То, може, варто спитати Климишина, поки він не наклав на себе руки або не чкурнув кудись, — запропонував Стецько. — До речі, де він є?
— Він тут. Зараз ми з ним побалакаємо… Але попри справедливий ваш гнів, панове, будьте розважливі й мудрі. Я особисто цікавився книгами каси й дійшов висновку — не все можна поставити йому у вину..:
Він натиснув на важілець мідного дзвоника, і в дверях нараз виросла опецькувата постать бойовика.
— Слухаю пана провідника! — гаркнув з порога.
— Поклич сюди Миколу Климишина, — наказав Бандера.
Бойовик крутнувся на закаблуках і щез за дверима. Бандера знову посміхнувся. Тепер ту посмішку помітили обидва. Вони вже добре знали, що вона означає. Їхній «вождь» завжди отак посміхався у хвилини, що передували нападу параноїчної люті.
— Хочу порадитися з вами, панове… — Бандера хруснув пальцями, неначе розчавив у долонях горіха. — Як нам бути з Лебедем і його прихвоснями, що величають себе опозицією? Маю неспростовні дані про зраду національної ідеї та інтересів проводу. Лебедь торгує людьми організації, продає наших хлопців в американські розвідшколи, а бариші кладе до кишені. До власної кишені, панове! Минаючи організаційну касу…
— Ганьба! — вихопився Стецько.
— Розкол триває… — невпевнено висловився Ленкавський.
— Він тільки референт закордонних справ проводу, — демонстрував обурення прем'єр, — а поводиться так, ніби вже захопив владу…
— Кожна влада потребує грошей… — знову філософськи зауважив Ленкавський. — Думаю, Лебедь показує нам шлях, і коли ми ним не скористаємось, операцію «Богун» доведеться відкласти.
— Ні на день! — загарячкував Стецько. — Хто ми тут без зв'язку з краєм? А так ми представники… воюючої… України! Вони змушені будуть рахуватися з нами, а не з Лебедем… Їм інакше не випадатиме!
