Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Як? З яких капіталів?
— Потруси Климишина. Хіба ти сліпий, не бачиш, що твій любий та вірний Климишин, користуючись тим, що ти покриваєш його, цупить гроші з каси організації? Коли так далі піде, тебе з'їдять! Це тільки ти міг допустити до того, що якийсь пройда водить свою коханку в золоті, а твоя Марічка, яку ти так любиш, ходить гола! Твоя любов — пусті слова! Я більше так не хочу! Віднині мені потрібні гарантії…
— Добре, — несподівано погодився Бандера. — Я дам тобі гарантії… А тим часом готуйся. З тобою поїде боївка Бовкуна. Хлопці надійні. Папери їм виправлять на клерків рибної фірми в Аусбургу, а ти поїдеш як фрау Марія Гарліг. Про перепустки в радянську зону Австрії я подбаю сам. Про цю акцію не повинен знати навіть твій коханий Левко. Ти мене зрозуміла?
Бандера дістав з кишені хусточку, витер нею спітнілу шию і раптом, ніби про щось згадавши, рушив до дверей.
У кабінеті чекали двоє. Чекали вже другу годину, однак свого незадоволення один перед одним не показували. Перший вдавав, що читає емігрантську газетку «Українське життя», а сам досипав навстоячки. Високий, худорлявий, він мав років п'ятдесят, коли не більше. Стояв прямо і тільки час від часу клював носом у розгорнутий перед очима часопис. Другий, флегматичний на вигляд добродій, сидів у глибокому шкіряному фотелі, випроставши сухі ноги, і з цікавістю розглядав мережку на власних шкарпетках.
Це були впливові у проводі люди, найближчі поплічники «вождя» — Степан Ленкавський і Ярослав Стецько. В найближчому до Бандери оточенні їх називали паном прем'єром і паном професором. Ярослава Стецька прем'єром прозвали після того, як у Львові глумлива доля на три дні поставила його на чолі українського націоналістичного уряду. Степана Ленкавського професором зробила якась націоналістична «Свобода» в Нью-Йорку після того, як він допоміг Дуайту Ейзенхауеру провести так званий «тиждень поневолених націй».
Ці пани недолюблювали один одного, бо постійно гризлися за роль візира біля «вождя». Ленкавський був шефом служби безпеки, але прагнув посісти місце першого радника та ідеолога. Стецько розраховував на свої заслуги перед Бандерою і намагався не випускати з рук оперативних справ організації. Тріумвірат чіпко тримав владу, хоч між собою у зверхників злагоди не було.
— Ні, ви лиш погляньте, що вони пишуть! — несподівано вигукнув Стецько. — Ми рвемо жили, виборюючи істинне право виступати тут в еміграції від імені України, від усього українського загалу, як його легітимні представники, що всотали в себе справжнє національне єство, а вони… Ні, ви погляньте, Степане! Просто глум, та й годі! Руки поодбивати проклятим писакам! Ні, цього не можна їм так спускати…
Пан прем'єр з таким роздратуванням пожбурив Ленкавському газету, що ледве не роздер її навпіл. Професор узяв часопис, що впав йому на коліна, підвів байдужий погляд на Стецька і поліз в'ялою рукою до кишені по окуляри.
— «Розпачлива метушня УНРади і весь цей хаос скитальської політики, — монотонно почав читати він, — є ознакою повного соціального та організаційного розладу й ідеологічно-духовного банкротства «сотні рятівників». А втім, його треба було чекати давно…»
— Давно?! — розпалювався пан прем'єр. — І вас це не обурює? А втім, я бачу, вам не до того. Може, хильнули зрання?
— Звечора… — замріяно мовив Ленкавський. — Французький арманьяк, скажу я вам, лепський напій… Дві флєшки розчавили, і ні в одному оці не засвербіло, а настрій, скажу я вам…
— З ким це ви так?..
— З Павелком… Учора надвечір з'явився і такий мені файний презент привіз із Парижа. Можу й вам флєшку запрезентувати, — пан професор поліз до задньої кишені в штанях.
— Не вживаю, — різко відказав прем'єр і по паузі додав: — Зранку!
— Даремно, французький арманьяк, пане прем'єре…
— Степане! Я забороняю вам! — засичав Стецько. — Забороняю називати мене прем'єром! У мене є ім'я, є прізвище, зрештою, достатня кількість організаційних псевдо. Вибирайте, що вам до вподоби, а кепкувати з себе я не дозволю!
— А я не ображаюсь, коли до мене звертаються: пан професор.
— То ваша особиста справа! Може, вам до вподоби, коли вас обзивають філософом Діогеном, що виліз із флєшки. До вподоби носити драні шкарпетки й виставляти себе за такого, знаєте, демократа від служби безпеки… Повторюю: то ваша справа! Але стосовно мене раджу вам, друже, рахуватися з тим, що подобається мені!
— Дякую за нагадування… — Стецькові слова вкололи Ленкавського, проте він стримався і лише холодно процідив: — Обіцяю врахувати ваші побажання, друже Ярославе, однак дозвольте й вам дещо порадити. Чого так розпалюєтеся ні світ ні зоря? Прецінь, то шкодить печінці, а ви, я знаю, піклуєтесь про своє дорогоцінне здоров'ячко. Про нас і не таке пишуть. Мовляв, націоналісти пройняті наскрізь ідеологією націонал-соціалізму…
— Господи, та ви ж самі у Кракові декларували спорідненість програм…
— Ну то й що?! — Ленкавський підвівся з крісла і, розминаючи закляклі ноги, заходив по кабінету навкруг столу. — Хай собі пишуть! Кожне слово, сказане про організацію, хоч би яке воно було, нам на користь, бо то — реклама, то ще одна звістка світові про те, що ми існуємо і боремось… Ні, друже, маємо бути вище дріб'язкових образ на якусь там пресу. То най дурні випадають з сідла, а ми мусимо твердо стояти на своєму.
— Святі архангели… — Стецько важко опустився в крісло. — Я заздрю вам… Вас, друже, і в ступі не влучиш…
— То правда, не дамся.
Вони знову надовго замовкли. Стецько думав про свою нестриману, норовисту вдачу, яка часто шкодила йому. От і зараз цей обскубаний філософ, від якого на версту тхне кислим потом, знову зверху. І як він уміє повернути собі все на користь. Розумний, як змій, і небезпечний… Ох, небезпечний. Того й гляди, вкусить, а хвостом мете і дивиться на тебе, як той покірний. пес, що потяг
