Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— У діпістському таборі на Ляймі вже понад рік тихо сидить один сотник. При штабі Чупринки його називали Мара. Він ще за Савуром возив три підводи золота.

— Коли це було!.. Савура вбито в сорок третьому, а Шухевич про той запас ніколи й не згадував, — вихопився Стецько, але, помітивши, як уважно слухає Бандера, замовк.

— Дурний він був, чи що, той генерал Чупринка? Не згадував, бо для себе беріг… А Мара весь час був біля того золотого запасу, виходить, повинен знати, де його заховано.

— А може, до совітів потрапило?.. — висловив припущення Стецько.

— Ні, — рубонув повітря долонею шеф безпеки. — Тут я маю точну інформацію.

— А що, той сотник таки знає чи тільки повинен знати? — спитав Бандера.

— Не скажу… Я ще з ним про це не балакав.

— А ти побалакай. Бо коли справді знає, то можна буде спробувати витягти те золото. Там скарбу та скарбу… Тільки в сорок третьому німці перекинули через фронт для Савура двадцять мільйонів радянських карбованців. Де б їх мав подіти?

— Та де? В лісі?! — Стецько звів догори руки.

— А де той Мара?

— У мене на Фіріхштрассе…

— Знаєш, Степане, ти з ним без мене не балакай. Разом поговоримо, і то так, щоб не налякати, бо чує моє серце, тому сотникові ще доведеться мандрувати назад…

Федір дивився на бліді плями місячного світла, які поволі переповзали з підлоги на стіну, і ніяк не міг відігнати тривожні думки, що не давали йому заснути. «Патриція… Що криється за її поведінкою. Вона приставлена до мене Керком, вона один із засобів його психологічного експерименту… А тривога моя від непевності. Я чекаю відвертої підступності, а її ніби й нема… Та зажди, все ще попереду. Ось повернеться Керк. О, він має бути задоволений вправністю Пат… Хай так, хай думає, що успіх його експерименту не за горами… А я мушу свідомо йти на зближення з ворогом, щоб вирватися звідси, бо, сидячи у цій кам'яниці, нічого корисного зробити неможливо. Треба, щоб вони впевнились у моїй лояльності і випустили нарешті з цієї клітки, тоді…» Він ще не знав, що буде тоді, проте вже передчував корисну роботу на благо Батьківщини, і це гріло йому серце надією.

Під боком заворушилась Патриція. Щось замуркотіла крізь сон і затихла. «її не можна пускати в душу. Далі того, що сталося, зась! Розмови про шлюб — пусті балачки. Вона розвідниця, і шлюб з радянським майором скомпрометує її та й вас, шановний генерале. Як же ви, розробляючи легенду для Пат, не подумали про це? Але й мені віднині варто продумувати кожен свій крок…»

Роздуми надали певності. Він уже мав контрплан і знав, що буде йти обраним шляхом, бо лише цей шлях давав надію на успіх у його нелегкій боротьбі. Тихенько, щоб не розбудити Патрицію, підвівся з ліжка, підійшов до вікна. До замкової брами саме заїздила крита брезентовим тентом машина. Це був незграбний, тупорилий, весь у темних і світлих плямах камуфляжу «фіат». Машина повільно підкотила під ліхтар і зупинилася. З кабіни висунувся довгов'язий молодик в американській формі без погонів. Таку, з ласки ЮНРА, носили діпісти. Він озирнувся на браму, де якийсь пан у цивільному (лискучий дощовик і тірольський капелюх з пером) лаявся з негром-вартовнм.

Федір прочинив вікно, йому не вистачало повітря. Останнім часом серце поводило себе зле, якось непевно здригалось в грудях, і з кожним ударом чувся в ньому глухий затаєний біль.

— Підганяй до складу! — на диво знайомим баритоном наказав пан у лискучому дощовику.

— Я там не розвернуся…

— То розвертайся тут, а до складу підганяй задом…

«Де я чув цей голос?» — подумав Федір.

— А хто вантажитиме? Я не можу, у мене спина болить… Я ж вас попереджав, пане Дайн.

Виходить, сам Дайн-Рябчук завітав. Чого це його принесло, серед ночі?

Федір причинив віконницю, проте од вікна не одійшов. «Фіат» розвернувся і задом посунув до складу, прибудованого до замкової стіни. З протилежного боку стіни трохи нижче стояв двоповерховий флігель, де, за спостереженнями Федора, жили якісь люди, котрі рідко з'являлися за межами свого дворища. Спостерігати за ними Федір міг лише з балкона бібліотеки, що приліпився на високій глухій стіні замку. Із своїх спостережень він зробив висновок, що у флігелі розмістилася якась учбова команда.

Тим часом біля складу з'явився молоденький дженджуристий лейтенант з чорними вусиками під гачкуватим носом. Він довго розглядав папери, потім зазирнув до кабіни, оглянув кузов. Дайн ходив за лейтенантом і щось гаряче йому доводив. Федір знову прочинив віконницю, прислухався. Голоси було добре чути.

— Це треба вивезти негайно, — наполягав Дайн.

— Вантажників у мене немає. А вільні від караулу — сплять.

— Та невже ми не знайдемо когось, щоб допоміг завантажити три ящики? Хто тут у вас на першому поверсі?

— Експерти. Інтелектуали чортові… От хіба що… Ходіть за мною, подзвонимо до флігеля. Там хлопці як застояні коні. Годують як на заріз. Привозять таких дистрофіків, ледве ноги тягнуть, а через місяць уже впізнати не можна…

Дайн з лейтенантом зайшли до приміщення караульного взводу. Розмова урвалася. Крайніченко сів на підвіконня. Цікаво… Виходить, Дайн-Рябчук приїхав забрати добуті з озера ящики. Що його може цікавити? Адже поки що витягли небагато… Та й не те, що шукають… Бо коли б знайшли картотеку, то не шукали б далі, не посилали б на смерть Генрі Прічарда… Фальшиві фунти стерлінгів, долари і навіть карбованці… Матриці, кліше фальшивих купюр… А може, його цікавить?.. Та, мабуть, ні, Дайн-Рябчук — птиця невисокого польоту…»

Стоячи біля відкритого вікна, Федір змерз і хотів було зачинити віконницю, як раптом у браму влетів мотоцикл з коляскою. З розгону підскочив до «фіата» і