Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Крім дверей з табличкою «Доктор Гарліг, комерсант», до покоїв Левка Гарлиги вели ще двері конспіративні. Довірені особи могли проникати в помешкання просто з аптеки, яку утримував власник готелю «Сен-Готард» містер Дайн.
Левко Гарлига, як і чоловий провідник, походив з поповичів. Батько мав досить грошей і пробував учити сина. Коли Левка вигнали з семінарії, старий послав його на кілька років до Відня. Однак науки не йшли йому до голови. Єдине, що цікавило молодого поповича — жінки. Тут йому рівних не було. За лічені хвилини міг обкрутити будь-яку молодичку. Вдачі був легковажної, все від нього одскакувало, як від стіни горох. Зате наука подобатись жінкам сама йшла до нього.
Можливо, цей порожній душею попович так і скакав би цапом од жінки до жінки, якби не трапилась на його шляху Мицикова Марічка. Через неї дотяг до нього і той упир з сірими, як у кобри, очима. Попервах мучився, коли до його жінки, не криючись ні від нього, а ні від інших, почав учащати чоловий, але потім звик. Уже не звертав уваги на тих, хто по закутках кепкував з нього. Мав від свого сумнівного становища неабиякий зиск. Рибна фірма в Аусбургу дісталась йому, як посаг за жінкою, що довгі роки була коханкою Бандери. Подейкували, що й диплом доктора недовчений попович отримав з рук провідника. Слава богу, того добра на чорному ринку було доста.
Конспіративна квартира на розі Міллер- і Корнеліус-штрассе правила водночас і за таємний офіс організації, де провідник приймав потрібних йому людей. А коли того вимагали обставини, залягав на дно і лежав там пічкуром, відпочиваючи від «трудів праведних» і навіть від власної дружини Слави, що саме в цей час готувалася втретє стати матір'ю.
«Хорх» зупинився біля аптеки. Вона була вже зачинена, проте у вікнах світилось і над дверима біля дзвоника негайного виклику блимав червоний вогник.
— Чуєш, Бовкун, — зронив, не розплющуючи очей, Бандера, — скажи своїй Катрі, аби побула біля Слави, поки там що… А як відвезуть Славу до лікарні, то нехай скільки там треба догляне за малими…
— Добре, — стиха відказав Бовкун і виліз із лімузина.
Вулиця лежала мертвою. Місячне сяйво вигострило на ній тіні. Драбант натис на кнопку дзвоника. За кілька хвилин двері відчинила молода вродлива німкеня.
— Чи маєте інсулін, фрейлейн Юто?
— Так, в ампулах для ін'єкцій… Прошу, проходьте. Зараз я приготую шприц.
Пароль спрацював бездоганно. Бандера вискочив з машини і, не глянувши на німкеню, через задню кімнату аптеки гвинтовими сходами збіг на другий поверх, де були його таємні апартаменти. Нагорі хряснули двері, клацнув замок, і все стихло. Бовкун з полегкістю зітхнув і опустився на білий аптечний тапчан. Тільки тепер відчув свинцеву втому, що враз, коли послабли нерви, вступила в кожну клітину тіла.
— Чи не знайдеться у вас склянки води?
— Айн момент, — ясноока німкеня націдила з сифона сельтервасер. — Бачу, втомилися?
— Трохи є… — Бовкун ковтнув води, підвівся. — Красно дякую. Не забудьте афішку повісити на двері. Кілька днів, думаю, можете відпочити.
— Данке шойн…
В синіх очах дівчини проглядало щось на диво щире. Йому хотілось посидіти, відпочити, поговорити з нею, та про таке і думати не смів. Угледять, одразу побіжать в СБ і Фурман, і довготелесий Славцьо. Бовкун вийшов з аптеки, сів до машини і, дочекавшись, поки фрейлейн Юта почепила на двері табличку «зачинено», звернувся до водія:
— Рушай. Може, хоч сьогодні виспимось.
Тихо, щоб не розбудити мешканців другого поверху Фурман зрушив машину з місця. Важкий «хорх» покотився вулицею і лише за рогом ревнув мотором.
Однак марно Фурман боявся когось розбудити — в покоях пана Гарлиги не спали. Між подружжям іще звечора точилася суперечка. Вона то згасала, то знову забиралася на верхні регістри, як зубний біль, накочувалась хвилями, доводячи обох до сказу. Левко Гарлига високо цінував свою зганьблену репутацію. Завжди ходив надутий, невдоволений, роздратований і де треба й не треба дорікав своїй жіночці тим, що прижила йому з Бандерою синка. За це він вимагав од провідника ОУН аліментів, а оскільки сам про те сказати не наважувався, то постійно вкручував цю думку в голову Марійки.
— Думаєш, воно завжди буде так, як оце зараз? — рипів у темряві опочивальні його голос. — Ох, якби то так… Хіба вчорашній день схожий на сьогоднішній? Завтра все може перевернутися з ніг на голову… З кого тоді спитаєш? З господа бога? Не будь дурною, Марійко, злупи з нього такий пайок, щоб і дітям нашим, і нам на старості літ було з чого жити!
— Та що ти з ножем до горла! Чи я йому не казала?!
— А він що?
— Що, що?! Нема, каже, грошей!
— Бреше! їй-право, бреше… Коли притисли, знайшов! І на фірму знайшов, і на інше… Ач, який — не має грошей! А де поділися ті датки, що збиралися з усього загалу і в краї, і на еміграції? Де скарби, коштовності організаційної каси?! Де, я тебе питаю?!
— Климишин касу обібрав, — сумно сказала дружина.
— Климишин?! Ти вір йому, вір…
— Та правда! Казав: Лебедь хотів останнє до рук прибрати. Ледве видрали в Зенона… Оце я тобі сказала, а ти дивись, ніде нікому, бо одірвуть твою дурну голову, а за нею й мою… Ти нічого не чув і нічого не знаєш.
— На дідька мені все
