Лабіринт - Кейт Мосс

Присвячується моєму батькові, Ричарду Моссу,

людині честі — сучасному рицареві.

А також Ґреґу, як завше, за все,

що минуло, що є та ще не настало

Усі герої книги вигадані й будь-яка схожість із реальними людьми, живими чи померлими, є просто випадковим збігом.

У березні 1208 р. Папа Інокентій III своєю проповіддю закликав до хрестового походу проти християнської секти в Ланґедоці. Нині ця секта широко відома під назвою «катари». Самі вони називали себе Boris Chrétiens, тобто «добрі християни».

Бернар Клерво іменує їх альбігойцями, а в інквізиційних реєстрах їх окреслено як «єретиків». Папа Інокентій мав на меті вигнати катарів з Півдня та повернути релігійну владу католицької церкви. Барони з Північної Франції, що приєдналися до хрестоносців, добачали в цьому поході гарну можливість заволодіти землями, багатством і торгівельними привілеями, підкоривши собі надто незалежне південне шляхетство. Хоча раніше хрестові походи неабияк важили в житті середньовічного християнства, ще від кінця XI ст. (так, протягом Четвертого хрестового походу, підчас облоги Зари 1204 р., хрестоносці залежали від своїх спільників-християн), тепер уперше на європейських теренах Священну війну було оголошено власне християнам.

Переслідування катарів безпосередньо призвело до заснування 1233 року інквізиції під заступництвом ордену чорних монахів-домініканців. Хай би якими були релігійні мотиви католицької церкви та декотрих тимчасових очільників хрестоносців, як-от Симон де Монфор, а христовий похід проти альбігойців зрештою став загарбницькою війною, що явила собою поворотний пункт ув історії нинішньої Франції. Цей похід поклав край незалежності південних територій і зруйнував чимало їхніх традицій, ідеалів та способів життя.

Слово «хрестоносці», як і «катари», не вживалося в середньовічних паперах. Армію називали тоді «вояцтвом», або ж ľOst, мовою мешканців Лангедоку. Утім, оскільки обидва ці терміни нині є у широкому вжитку, я інколи використовую їх навперемінно для легшого сприйняття.

У середньовіччі окситанські діалекти, або Langue d’Oc (звідки й походить назва регіону Лангедок), були мовою Південної Франції — від Провансу до Аквітанії. Цією мовою послуговувався християнський Єрусалим, жителі земель, захоплених хрестоносцями від 1098 року, а також у деяких краях на півночі Іспанії й Італії. Вона є близькою до провансальської та каталонської мов.

У XIII ст. мовою лангдойль (langue ďoil), що є попередницею сучасної французької, розмовляли на північних теренах нинішньої Франції.

Упродовж цілої низки вторгнень на південні землі — вторгнень, що розпочалися 1209 р., барони з Північної Франції нав’язували свою мову підкореним територіям. Із середини XII ст. розпочалося відродження окситанської мови, здійснюване такими письменниками, поетами й істориками, як-от: Рене Неллі, Жан Дювернуа, Деодат Роше, Мішель Рокюбер, Анна Бренон, Кдод Марті та ін. Що ж до часу написання цієї книжки, то в самісінькому серці середньовічної цитаделі Каркассон, у Ля-Сіте, існує двомовна окситансько-французька школа, а на дороговказах поруч із французькими назвами міст і провінцій можна бачити назви окситанською мовою.

Розмежовуючи в «Лабіринті» мешканців Лангедоку та їхніх завойовників, я відповідно наділяю перших окситанською мовою, а других — французькою. Як наслідок, деякі власні назви подано обома мовами, наприклад, це стосується міст Каркассон (Каркассона), Тулуза (Толоза), Без’є (Без’єр). Поетичні уривки і приказки взято з «Лангедокських прислів’їв і примовок» абата П’єра Трінквієра та «33 популярних пісень Лангедоку».

Між середньовічною окситанською мовою та її сучасним варіантом неминучими є відмінності. Щоб уникнути незбіжностей, я послуговувалася окситансько-французьким словником Андре Лагарда.

...і пізнаєте правду — а правда вас вільними зробить.

Ľhistoire est un roman qui a été,