Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Я такого не кажу, пане професоре. Боронь боже, було трохи… Та з вашого ж наказу на ті гроші були купили рибну фірму в Аусбургу і пакети акцій ще двох німецьких фірм, які, на наше нещастя, ось-ось луснуть. Не мають сили проти американського капіталу. Окрім того, кожна висилка наших людей до краю потребує чималих грошей. Утримання, одіж, зброя, спорядження — все те вартує на тисячі й тисячі… А добувати їх було нелегко…

— Тебе послухати, так ти ще й героєм себе виставиш, — втрутився Стецько.

— Ні, пане зверхнику, я не був героєм… Я вірно служив національній ідеї і як міг працював для неньки-України.

— Помовч! — раптом зірвався на крик Бандера. — Злодій! Розкрадач! Не смій торкатися святих речей! Ти їх негоден!.. Ти забруднив свою совість! Відповідай! За які гроші куплено золоте кольє і діамантові персні для твоєї телиці, з якою ти спиш?!

— То все з посагу моєї дружини, хіба ви не знаєте? — навіть трохи образився Климишин.

— А ті скрині, з якими зібрався чкурнути за океан твій рідний братко, вони теж виникли з посагу а чи, може, зі спадщини? — запитав Ленкавський.

— Як перед богом, то все не моє! У брата було кілька вдалих, не критимуся, спекуляцій з ходовим товаром. Один американець, інтендант, збував йому дещо з їстівного, а брат продавав на Ляймі діпістам. Різне шмаття, бекон, ковбасу…

— Ото з тієї гнилої ковбаси твій братко нажив сливе півмільйона марок?

— Та що ви? Які півмільйона? Мізерія, панцю злотий…

— Знаю, яка мізерія, більше того, знаю, в якому банку лежать капітали.

— Це вже щось нове, — промовив Бандера. Він відчув, що завжди спокійний і навіть флегматичний Ленкавський, розпалившись, от-от докопається до істини, а тому вирішив втрутитись.

— Звідки тобі про те відомо?

— Цікавився, Степане! Давно придивляюся до цього пройди! Кажеш, телепень, дурень, а він хитрує, бреше тобі в очі і не моргне, падлюка! Бандера спохмурнів.

— З тим треба розібратися. З жінкою, з братом, з майном. Чи не перелито в ті скрині золото організаційної каси? Це я доручаю тобі, Ярославе… Ти людина поміркована й у всьому розумненько дослідиш цю справу.

— А чого не мені? — спитав Ленкавський. — Чи я вже не шеф безпеки?

— Саме тому, друже мій вірний… Волію, аби про шахрайство Климишина знали ми та він, а більше ніхто. Чи вам мало того, що я сказав? — Бандера знову натис на важілець дзвоника. На порозі виріс все той же бойовик. — Забери його, вуйцю, і тримай при собі, поки не скажу, що з ним далі робити.

Климишина вивели геть, і знову в кабінеті запала важка мовчанка. Стецько поглянув на зблідлого, насупленого «вождя», помітив, як зміїться його тонкими губами недоречна за цих обставин посмішка, і заспішив на своє місце. Бандера повагом підвівся, ступив до вікна, потяг за білий шнур. Важка гобеленова штора з тихим шурхотом відсунулась, і всі побачили, що надворі день. Постоявши мовчки біля вікна, Бандера погасив світло й знову сів до столу.

— Справа Климишина, панове, не повинна набрати розголосу. Передусім тому, що ніхто не має знати про наші фінансові утруднення, це не піде на користь організації. В тій ситуації, що склалася у нашій боротьбі з Лебедем і його поплічниками, ми не маємо права виставляти на люди наші гнилі рани. Багатьом відомо, що Климишин тривалий час був наближеною до мене особою… Степан Бандера! Сьогодні це не якийсь там вправний функціонер, що очолює провід організації, це символ, панове!.. Символ, що уособлює національно-визвольну ідею, а з цим ми не можемо не рахуватися. Хай уже на це не зважають наші вороги, але ми поки ще свідомі того, що таке політичний капітал. Тому справа Климишина не може розглядатися ні безпекою, ні організаційним судом, вона повинна вмерти у цих стінах і в наших серцях, хоч як нам те боляче…

Бандера замовк. Він знав, що Ленкавський не вірить жодному його слову, проте треба було пересвідчитись, чи справді пан професор проник у його змову з Климишиним, чи тілько здогадується? І що унюхав з розмови?

— Що з цього приводу думаєш, Степане? — запитав Бандера.

— Думаю, що не лише від нас буде залежати, піде чи ні між люди розголос. Ми вже, здається, довели, що вміємо тримати язика за сімома колодками, а…

— А так, а так… — підтримав Стецько.

На те татакання професор не звернув уваги і вів далі:

— … а от новий референт, що прийде на місце Климишина, щоб відсунути од себе підозру, напевне пустить чутку про вину свого попередника. Мовляв, не я, а він допустився руїни.

— У словах твоїх, Степане, є сенс, — сказав Бандера.

— Нового треба суворо попередити, — підкинув Стецько.

— Перше треба знайти, кого настановити, а вже потім… — відповів Бандера.

— Головне, щоб на фінансах розумівся, — зауважив пан професор.

— І щоб руки були чисті, а не загребущі…

— То вже треба звертатися до небесної канцелярії, — сказав Бандера. — Просити, аби позичили якого янгола, бо серед людей такого нема.

— Стривайте, панове, а коли… — Стецько сперся долонею об стіл, — а коли… Гарлигу? Людина поміркована і все таке інше…

— Оце знайшов янгола, — скривив у посмішці губи пан професор.

— А ти, Степане, не відмахуйся. Фірму тримає, навіть прибуток дає…

— Та хіба то він? Там усіма ділами крутить пані Марія, — не проминув підлеститись до Бандери і Ленкавський. Його насторожили ті довгі погляди, невизначені інтонації. Мати Бандеру за ворога йому не хотілось, хоч і розумів: у тому, що відбувалося, була і його, Бандерина, провина. Та вже хай буде, як буде. Що з