Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

де було взято в полон наших друзів, тягнулася горбиста місцевість. Ми обігнули гірський хребет, що відокремлював нас від тієї долини, і виїхали на рівнину. Нас не могли не помітити. Індіанці, яких залишили охороняти вхід у долину, побачивши нас, підняли жахливе виття, але ми не боялися їхніх криків: без коней вони не могли кинутися навздогін. Ма-Рам, попри свій юний вік, так добре володів собою, що його обличчя навіть не здригнулося. Він мовчки й не озираючись їхав поруч зі мною.

Під вечір ми вже дісталися до Ріо-Пекос і зупинилися на нічліг. У саквах індіанця був солідний запас в’яленого м’яса, тому ми могли не гаяти часу на полювання. Відстань між нами й команчами, яких я обвів круг пальця в долині, нікому не вдалося б подолати пішки за ніч, тож можна було нічого не боятися. Ні жестом, ні словом Ма-Рам не видав своїх тривог і відразу ліг спати. Ми з Бобом по черзі стояли на варті. На світанку я зняв збрую з чотирьох непотрібних нам уже коней і загнав їх у воду. Тварини перепливли річку і зникли в лісі на протилежному березі. Ма-Рам мовчки спостерігав за моїми діями.

Сліди, за якими ми йшли, чітко виднілися на траві, а це свідчило про те, що команчі не сподівалися переслідування. Їхній загін тримався правого берега річки і рухався вниз за течією до того місця, де Ріо-Пекос впадає у глибокий каньйон у Сьєрра-Гваделупе. Там сліди розходилися, і я довго сушив собі голову, не розуміючи, навіщо індіанці розділилися. Чимало з них повернулося в гори, а решта продовжила попередній шлях.

Я зістрибнув з коня й уважно оглянув сліди. Добре відомі мені відбитки копит старої Тоні вели вздовж річки. Незадовго перед тим ми натрапили на сліди їхньої ночівлі.

— Сини команчів вирушили на могилу великого вождя? — запитав я Ма-Рама.

— Мій брат сказав правду.

— А ті, — вказав я на слід загону, який пішов уздовж річки, — повели бранців до вігвамів команчів?

— Так наказали вожді ракурро.

— Сини ракурро взяли з собою скарби блідолицих?

— Вони залишили їх у себе, оскільки не знають, кому з блідолицих належить золото.

— Де стоять їхні вігвами?

— У прерії, на березі річки, яку білі люди називають Ріо-Пекос.

— Ти хочеш сказати, у прерії між тими двома гірськими хребтами?

— Так.

— У такому разі ми не підемо по сліду, а повернемо на південь.

— Мій білий брат — мудрий воїн, але зараз він помиляється. У горах на південь звідси немає води ні для нас, ні для коней.

Я уважно подивився йому в очі.

— Чи бачив колись мій брат-команч гори біля великої річки, де би не було води? Струмки течуть у долину з кожної гори.

— Мій блідолиций брат скоро сам переконається, чия правда!

— Я здогадуюся, чому Ма-Рам не хоче йти в гори.

— Тоді нехай мій брат скаже мені про це.

— Сини ракурро їдуть із бранцями вздовж річки. Якщо я подамся на південь, то наздожену їх ще до того, як вони доберуться до своїх вігвамів.

Зрозумівши, що я розгадав його хитрість, індіанець замовк.

Уздовж річки вели сліди шістнадцяти коней, а це означало, що Віннету, Сема і Бернарда охороняють тринадцять воїнів. Моїх друзів точно добре зв’язали, тож мені доводилося покладатися радше на хитрість, ніж на перемогу силою.

Саме тому я повернув на південь. Місцевість була мені незнайома, а Ма-Рам відповідав на всі мої запитання ухильно, і годі було вивідати щось від нього. Та, попри безліч перешкод, ми перевалили через гірський хребет, і перед нами розкинулася прерія, уздовж якої зміїлася під сонцем Пекос, її береги поросли густим лісом. Ми просувалися дуже повільно.

Ми спускалися з гір, а разом з нами спускався й ліс, він супроводжував нас ще трохи дорогою вздовж річки, яка впадає у Ріо-Пекос, поки біля однієї з численних приток ми не вийшли знову на сліди команчів, які пройшли там напередодні. А неподалік виявилося й місце, де червоношкірі явно відпочивали, чекаючи, поки спаде полуденна спека.

Я теж вирішив зупинитися тут на перепочинок, але не біля самої води, а в найближчих хащах, щоб нас не помітили сторонні очі. І незабаром переконався, що ці заходи безпеки зовсім не були зайвими. Не встигли ми з Ма-Рамом влаштуватися на траві, як до нас прибіг Боб, який водив коней на водопій.

— Маса Чарлі, — злякано вигукнув захеканий негр. — Сюди скакати вершники! Один, два, п’ять, шість! Маса! Нам треба вбити бранця і тікати.

Я миттю вибіг на узлісся. Уздовж річки, вгору за течією, щодуху мчали шестеро коней, але вершників насправді було тільки двоє. Інші четверо коней ледь пересувалися, знемагаючи під важкими мішками. Отож, нам доведеться мати діло лише з двома ворогами, за умови, що вони взагалі вороги нам, адже здалеку я зміг роздивитися, що це були не індіанці, а білі.

Але за ними їхали ще п’ятеро. Це були червоношкірі. Не мине і п’яти хвилин, як індіанці наздоженуть білих. Це могло бути тільки переслідування. Тож я підніс до очей підзорну трубу і не зміг стримати вигуку здивування:

— Господи! Фред і Патрік Морґани!

Що мені тепер зробити? Вбити негідників чи взяти їх живими? Врешті я вирішив не бруднити рук кров’ю убивць, нехай команчі самі все зроблять. Я чекав зі штуцером у руках. Втікачі наближалися до нас, а індіанці скакали за півмилі позаду. Я вже чув сопіння їхніх коней. Тієї миті, коли Морґани порівнялися з нашою схованкою, я двічі натиснув на курок, цілячись у голови коней. Коні повалилися на землю, вершники покотилися додолу, а навантажені тварини заметушилися, намагаючись розірвати ремені й звільнитися. Я збирався напасти на вершників, але тут під’їхали індіанці з бойовими вигуками, до