Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Даке запропонувала каву і Ліан ще раз переповів усе, що побачив і почув від Тіта.

Стефан кулаком вдарив по столу.

— Я натовчу писок тому скурвому сину Ероутові, бігме! Але ж тепер, якого дідька він продовжує товктися біля Марти?

Майкл скривив вуста, та обличчя само видало гримасу болю, — боявся показати, як щойно знову пірнав з висоти у незбагненну темряву.

— Ероут збирається найближчим часом освідчитися у коханні Марті. Як тобі, Стефане, такі плани нашого повітряного попутника?

— Е ні, хлопаки, то цілковитий бздур!

— Він мав можливість зробити це на Флор, де був гостем Ель Даві, ми це знаємо з газети, — додав Маас.

— І на все про все Тіт з Ероутом мають день-два, — продовжував розмірковувати Майкл. — Якщо зранку Тіт отримає сигнал від служки кухарки, значить, Марту викрадуть завтра вночі. У нас лишається одне… зробити це СЬОГОДНІ!

— Очевидно, Майкл має рацію, — чомусь пошепки зреагував Маас. — Ми не повинні втрачати час… Невідомо, куди збирається везти дівчину Ероут та й навіщо вона йому…

Мовчали. У Стефана піт проступав темними півмісяцями під пахвами сорочки, жовна грали на обличчі. Але нічого іншого ніхто не міг запропонувати.

— Я намалюю план Флор і розкажу, як краще дістатися до палацу, — Маас витягнув записник і кулькову ручку. — Ліане, у тебе човен на ходу?

— Тільки долити бензину.

План, який запропонував Маас, видавався реальним і легким. Головну ставку робили на Даке, котра повинна зіграти роль торговки вінками з білих лілей, бо такі живі прикраси частенько завозять для прекрасних гостей Даві, — пояснив Маас. — А торговок без особливих застережень пропускають до них в апартаменти. За все платить господар, коли дами розберуть вінки. Місцева екзотика, так сказати.

— А ми чекатимемо у човні, — керував Маас. — Давай, Даке, спустошуй свій квітник. Ходімо, я допоможу тобі. Зустрінемося біля човна Ліана.

Майкл залишився із Стефаном наодинці.

— Майкле, я вдячний тобі… — по хвилині мовчання вимовив Стефан.

— Облиш, друже. Давай краще поміркуємо, що Ероуту треба від Марти.

— Я ось що тобі скажу, Майкле. Те, що Даві захотів Марту, було видно відразу. Тому й мені рота вирішив заткнути. А от з Ероутом тут щось не так… Схоже на переслідування. Заради чого?

— От ми про це і дізнаємось.

— Я теж з вами! — і Стефан першим рушив з місця.

У душі йшли дощі. Холодні, колючі, — вони затоплювали і знищували усі відчуття, витрушували попіл розважливості. Вона фізично існує, рухається, спить, їсть, хоча офіційно оголошена загиблою, тому нікому її думки, благання, вимоги не потрібні.

І сльози по ній виплакуються, і свічка у церкві Петра і Павла у Львові поставлена за упокій душі раби Божої Марти.

Марта бачила над собою обличчя Даві, він схилявся все нижче й нижче. Відверталася: ні!

Відсахувався, стогнав, скреготав зубами, обпечений льодом її волі.

Даві не впізнавав себе. Шукав погляду її очей — і не знаходив, торкався її вуст, мліючи надією — омана, байдужість, відчуженість.

… коли знову пронизували чорні мигдалини очей Даві, збиралася крикнути, що ніколи, ніколи не дозволить йому до себе торкнутися. Вчасно прикушувала язика, хто зна, чи амбітний Даві не накаже потім просто-напросто її фізично умертвити. І ніхто його за це не осудить, вона ж — аморфна істота, офіційно позбавлена усіх ознак і прав живої.

Але разом з внутрішнім протестом прокидалася і виходила з нервового шоку такою, як була у тому житті, яке залишилося далеко-далеко, де вміла давати собі раду…

Де?!

Десь там…

Невже тепер не дасть ради з Даві? Невже не вистачить сили протистояти йому?

Безнадійна ситуація мобілізовувала. Світ знову змінював полюси тяжіння. До болю блакитне небо знову вабило до себе…

Зіскочила з ліжка. Нова кімната, нові меблі.

— Де мій одяг?

Тепер до Марти приставлено стару арабку Манусу. Коли вона підводила очі, то Марта спочатку озиралася довкола — в очах жінки завмер переляк, тому і здавалося, що вона дивиться не в обличчя, а крізь нього, туди, де чатує жах.

Мануса смикнулася тонкими шворочками вуст і поштиво розсунула дзеркальну стіну, за якою містилися шафи для одягу.

— Що вам подати?

Марта швидко відсувала один за одним вішаки. Вечірні сукні миготіли усіма кольорами, й натяку не було на повсякденний, практичний одяг, до якого звикла.

Вибрала легку сукню з набивного шовку. Від колін донизу йшла нескінченна лавина барвистого мережива, як хвіст у золотої рибки. Якби його повідрізати, можна було б почувати себе більш-менш зручно. Почула лише Надмірне сопіння, коли одну за одною відривала мережані плахти. Сукня стала коротенькою, але зручною. Тепер їй треба переконатися, чи на місці браслет, і чи є біля басейну акваланги.

— Мені треба до тих кімнат, де я була спочатку, — на ходу вигадувала Марта. — Я забула там одну річ.

Мануса тінню брела слідом, ледве встигаючи за швидкою ходою дівчини.

— Почекай мене тут! — наказала служці, коли нарешті підійшли до дверей колишніх апартаментів.

— Я миттю повернуся.

Марта увійшла до вітальні. Вистачило секунди, аби пересвідчитися, що браслет — на старому місці. Тепер — до басейну. Там, за колоною, вона поставила акваланги, ласти і маску. Легенько прочинила двері, що вели до спальні. Вони безшумно відчинилися, огортаючи