Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Бачу! — гаркнув Еней. — Тому й наказую відпустити. Нехай іде… Він з батьком п'ять років не бачився. Хай порадиться зі старим Оверком, хай разом помислять, до якого берега йому прибитись. Буде жити з нами у згоді, то хай живе, а коли ні, одкручу голову й не писне. Та й не тільки тебе під ніж пущу, всіх, хто там з твого роду ще лишився, всіх на одній гілляці повішу…

Дядьку Максиме? Агов, де ви?!

Гаркуша розплющив очі. З траншеї визирав яструбок.

— Тут я, біля струмка!

— Там новий секретар райкому… А з ним ще військові… Ми їхали на Дідову Буду, а як почули стрілянину, завернули до яру… Це ми зустріли Енея, як ви його з села вигнали… — Хлопець підбіг до струмка і раптом замовк. — Ой, вас поранило…

— Зачепило трохи… Допоможи бинта зав'язати, а то однією рукою ніяк… А що наші? Вбиті, поранені є?

— Є… Казали, шестеро…

— Мертві?

— Мертвих четверо…

На галявину вийшли якісь люди. Попереду йшов чоловік у цивільному, за ним двоє у формі офіцерів державної безпеки. Щось знайоме проглядало у рухах і ході цивільного. Ось він зупинився біля відкинутої набік ляди, щось стиха промовив до своїх супутників і раптом повернув обличчя у бік струмка.

— Поліщук… Дмитре! Товаришу капітан! Та невже це ти?

— Я, Максиме Овер'яновичу… — кинувся до давнього друга секретар.

— А як же академія?

— Довелося відкласти, є справи важливіші.

Тоді дозвольте доповісти, товаришу секретар. Банду Енея ліквідовано, але сам отаман… утік…

— Нічого, довго не погуляє… А ти, я бачу, поранений. Може, послати по лікаря?

— Пусте… Подряпина. Еней на пам'ять залишив.

Пополудні Калинівка ховала полеглих у бою. Прощатися прийшло чи не все село. Стояли навколо братської могили і слухали духову музику. Її сумовиті акорди, здавалося, перекочувались із душі в душу, добирались найглибших глибин серця, витискаючи сльози. А люди йшли і йшли на площу. Підходили до могили. Кидали на свіжотесані, вкриті червоними веретами труни жмені чорноземлі. Бійці загону самооборони підняли гвинтівки, тричі відсалютували і поклялися добити звіра. Кожен розумів, що знищити одну банду, то ще не перемога. Ще не раз доведеться ставати на герць із тими оунівськими упирями, ще не одне молоде життя урветься від бандитської кулі.

Схвильовано промовляв над могилою новий секретар райкому. Говорив про смертельну боротьбу за свободу свого народу:

— Радянська армія поборола фашистську навалу, звільнила нашу землю від окупанта, що палив села, нищив міста, поставив собі за мету вибити українців як націю, загарбати їх родючі ниви, багатющі надра. Чинити цю криваву справу йому допомагали ревні його слуги, оунівські яничари! І тоді, і сьогодні бандерівські головорізи кричать, що вони за свою державу. А за яку?! За пансько-куркульську? Щоб легше було самостійно кров з мужика ссати… Не буде цього! Не дозволимо! Наші радянські закони гуманні й мудрі, вони прощають тих, кого обманом або силою затягли до націоналістичної зграї, а таких немало. Хто зрозумів свою вину, хто розкаявся, хай сміливо йде до нас — повинну голову меч не січе…

Секретар ще не закінчив свого слова, як на купі землі з майбутньої братської могили з'явився Михайло Степанюк. Підняв до неба руки, потім зірвав з голови старенького картуза і низько вклонився людям.

— Карайте мене, люди!.. Винен я перед вами! Не вбивав, не різав, не занапастив живої душі, проте тяжко завинив… — затулив сіре лице кашкетом, ледве стримуючи ридання. — У мене діти… Троє… мов горобенята… Боявся я за них… І ховав під повіткою у схроні свою смерть. Щоночі вилазили бандюги з нори і йшли збиткуватися — мордувати, а я мовчав, як той Іуда… Судіть мене, карайте! Або покладіть у могилу разом із Саньком, Іваном Перепічкою, Дмитром Козубом… Бо і їх смерть на моїй совісті…

Застогнав, упав на коліна і важко опустив сиву голову. Вже й могилу засипали, поклали вінки, вже й люди почали розходитися з вигону, а він усе стояв на колінах, а осторонь тихо плакала його Ликера з «горобенятами». Ніхто не сказав їм утішного слова, не кинув у їхній бік презирливого погляду. Кожен обходив їх важким мовчанням. Вже як почало смеркатись, як затягло небо сірими скорботними хмарами, забрали діти свого батька і повели городами додому.

Тієї ночі Максим Гаркуша довго не міг заснути. Роїлися думки… і все з пекучим докором до власного сумління. То вже, мабуть, мав таку вдачу, що задовольнитися досягнутим не міг. Здавалося, чого ще бажати — знищено банду, яка тероризувала цілий район, — радій. І люди дякують, і начальство хвалить, а він ніяк не вибачить собі за те, що випустив з рук Енея, що не вберіг Санька й інших, що не встиг здобути у людей такого довір'я, щоб ішли до сільської Ради з відкритим серцем. Бо той бідака Михайло Степанюк боявся не лише Енея і його бойовиків, він не був певен, що знайде у голови сільради підтримку, розуміння, захист від бандитів, які сиділи у нього під повіткою.

За думками Максим Гаркуша не одразу почув, що хтось стукає у вікно. Хукнув на лампу. А коли очі трохи звикли до темряви, побачив під вікном жіночу постать. Придивився — Христина. Прочинив вікно.

— Ти чого? Чого не заходиш?

— Біда, дядечку! Еней на хуторі! Діда Оверка допитує…

— А Орест?

— Ще вранці до батьків поїхав…

Еней розіп'яв старого Оверка на жердці. Ходив по хаті й кидав слова, важкі, наче каміння.

— Самостійна — то лише початок, державна колиска ідеї… Світ, діду, зійшов на пси. Поступу вже не є і не буде, бо не перелізти людям через