Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— Від’їжджаєте? — почув біля себе голос власника готельчика.

— Ще ні, друзі запросили до себе, до них іду, — знайшов що відповісти Майкл.

— А хто ж такі?

— Ліан, рибалка.

Майкл вирішив піти до Ліана та Даке через берег, а вже потім піднятися вуличкою догори.

Сів на одну з тих лавчин, які чудом зберігаються на березі тільки тому, що рибалки вряди-годи можуть ставити на них кошики з рибою.

Він посидить хвильку і піде.

Візьми себе в руки і не гарячкуй. Якщо зроблено велике зло із життям людини, то значить, ХТОСЬ ПОВИНЕН рятувати її…

Майкл посміхнувся, так, наче почув, як ці слова вимовила б його мати…

… Хвилі не бавились одна з одною наввипередки, а спокійні, статечні, як старі сиві леді, неквапливо виходили на берег. Лиш вуркіт моторного човна порушував ритм повільного фокстроту.

Катер явно тримав курс до берега. Йшов він від Суматри. Майкл приклав руку козирком і розгледів двох чоловіків. Один, огрядний, з солідним черевцем, як бемоль на кормі, а другий худий і низькорослий, видно, з місцевих. Про дебелого цього не скажеш. Майкл провів їх поглядом, — човен йшов на другий бік острова, туди, де жили збирачі латексу.

Постать здорованя видавалася знайомою. Але не можна ж у кожній огрядній людині бачити вбивцю Стефана, як поруч себе майже фізично відчувати дихання Марти. Ні, нехай очі Марти не покидають його, а от щоб той товстозадий покидьок тут з’явився, — повне безглуздя.

Майкл ще раз провів поглядом катер, який тепер стрибав по хвилях, схожий на маленький камінчик, пожбурений вправною рукою. Майкл теж вмів жбурляти у воду гладеньку гальку і вона вистрибувала по поверхні. При цій згадці знову стало незатишно, відчув свою незахищеність одночасно із гулом човна, на якому йшло до Ентанго двоє…

Немає нічого страшнішого, ніж невизначеність і невідомість, — пробурмотів сам до себе і попростував до Ліана.

За ним сунули патлаті хмари.

Збиралося на дощ.

— Тебе щось бентежить, суд ара? — Ліан відразу вловив неспокій в очах Майкла.

— Здається, дівчина з України не загинула. Її привласнив катарський мільйонер Ель Даві, що викупив собі Флор.

Приглушено зойкнула Даке.

— У, негідник, до чого дійшов! — стиснув кулаки Ліан. — Але ми можемо її звідти забрати! Флор зовсім близько від нас!

— Треба почекати до завтра. Не знати, що покаже аналіз крові поляка, який зараз робить Маас. Стефан сам мені розповів, що був з Мартою на Флор. Його через те і нашпигували якоюсь гидотою, щоб не зміг про Марту нічого сказати.

Вони сиділи біля відхилених пластикових стрічок на дверях, і дивились, як важкі краплини дощу б’ються об землю, марно намагаючись проникнути у її тіло. Земля лишалася твердою і непіддатливою. Сонце давно перетворило її на суцільну непробивну брилу, навіть колір мав відтінок розпеченого металу. Але такий спротив триватиме недовго. Земля все ж таки нап’ється і потім, пресичена, втратить свою міць.

— Швидше б настав ранок! — вкотре повторював Ліан. А Майкл все розповідав друзям про Стефана, про Марту.

— Ех, повернути б поляку його колишню енергію! Бачили б ви, як він тоді у літаку зорієнтувався!..

… Разом з дощем швидко присунула непроглядна темрява. Даке вже постелила Майклові у кімнаті нагорі, але хлопці все сиділи й сиділи.

— Агов, тут є Харріс? — долинуло з темряви. — Це я, Маас. Добре, що знайшов вас.

— Треба поговорити! — з притиском вимовив Маас, коли опинився біля Майкла.

— Ви можете говорити тут відверто. Це мої друзі, — відповів Майкл, відчуваючи повернення холодного тремтіння.

Збудження лікаря було написано навіть на його обличчі. Він склав парасольку і, тримаючи її в руках як деригентську паличку, продовжив:

— А ви, мій друже, таки мали рацію: поляка нагодували доброю порцією психотропного препарату. Ви не медик, і його назва вам нічого не скаже. Але це точно! Виходить, з нього свідомо хотіли зробити розумового каліку! Я йшов до вас і думав, чому ті ферменти, що я знайшов у крові Метися, не подіяли повністю і не спаралізували його, а лише частково пошкодили рухальні та мовні рефлекси. Цей препарат зберігається в спеціальних пластикових ампулках, закритих одноразовою голкою. Варто тільки увести голку і натиснути на ампулку… Очевидно, що ампули потрапили під різке ультрафіолетове опромінення або перебували довгий час у теплому середовищі. Деякі особливо небезпечні сполуки скристалізувалися і випали в осад, тому і не потрапили через голку в кров. Саме так! Але ж, на Бога, хто цей нелюд, що так познущався над молодим чоловіком, і НАВІЩО?

— Це один з пасажирів, що летів разом з нами, — намагався спокійно говорити Майкл. — Був там один товстий пройдисвіт, і опинився він теж на тому острові, що купив його Ель Даві.

— Стривайте, стривайте, — перебив Маас. — Я пригадую, читав у «Daily». Там ще фото було вміщено цього Даві, котрий врятував одного з пасажирів. На фото вони тиснули один одному руки. Запам’ятав, бо йшлося про мого земляка, голландського бізнесмена. Тут сміються наді мною, що я ніяк не можу запам’ятати місцеві імена, але те прізвище легке, до того ж — голландське. Такий собі круглолиций, огрядний… Теодор… Ероут, співвласник однієї невеличкої хімічної компанії. Хі-міч-но-ї… — тихо прошепотів останнє слово.

— Здається, у мене є ця газета, — зірвалася з місця Даке.

— Але, перепрошую, Майкле, чому ви сказали — він теж опинився на тому острові, хіба туди ще хтось потрапив? Це ви про поляка? — знову голосно заговорив Маас.

— Не тільки. Там, у Ель Даві, знаходиться ще одна пасажирка — Марта Квитко, яку офіційно оголосили загиблою.