Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Річ у тому, що адміралів наказ щодо нашого парадного одягу для гідної зустрічі Великого хана ще залишався при силі. Його дотримувались не лише чиновники або капітани, але й ми, грішні. А Аотак, побачивши на нас пишні, гаптовані золотом курточки, також постарався причепурити себе як міг. Всі подаровані нами дзвіночки, клаптики, ковпак і чотки він, надівши одного разу, вже не скидав ні вночі, ні вдень. Срібного ж ланцюжка, подарованого Орніччо, він вважав своєю найзначнішою оздобою. І ось саме її Аотак загубив.

День був до того спечний, що пан дозволив нам нарешті зняти наше парадне вбрання і в звичайному одягу зійти на берег, щоб ішкупатись. Він зміркував, що Великий хан, можливо, і почув про наш приїзд, але утримується під зустрічі з нами, бо не знає, чи з добрими намірами ми прибули, чи з лихими.

Як невимушено я почував себе у своєму старенькому одягу! Якби не Аотакова втрата, я вважав би сьогоднішній день найвеселішим з усіх днів плавання.

Блукаючи по піщаному дну в усіх напрямках, ми бачили сліди, залишені годину тому, — така спокійна була вода у цих благословенних краях.

Несподівано Аотак вигукнув і нахилився. Ми кинулися до нього — поздоровити його зі знахідкою, але виявилось, що невеликий краб уп'явся йому в ногу. Юнак, нагнувшись, намагався спіймати його, але незграбна зовні тварина спритно вислизала з його пальців. Вода скаламутилась, і Аотак кілька разів замість краба хапав під водою камінці і з прикрістю шпурляв їх назад. Раптом Орніччо свиснув і нагнувся по щойно кинутий камінець. Ми з Аотаком підійшли ближче і чекали, що скаже наш друг.

Орніччо випростався, зважуючи на долоні знахідку. Це був чорний з білим звичайний прибережний камінець, яких тут сотні. Оскільки ми нічого не розуміли, Орніччо повернув його боком, і перед нашими очима засяяли вкраплені в нього жовті яскраві цятки завбільшки від макового зерняти до великої горошини.

— Ну, друже, — сказав Орніччо, ляскаючи Аотака по плечу, — ти загубив срібло, а знайшов золото.

Індіанець у відповідь усміхнувся і захитав головою. Останнім часом він часто чув це слово від іспанців.

Ми пішли далі, уважно розглядаючи дно. На протязі чверті ліги ми знайшли шість таких камінців. Останній, якого підняв Аотак, важив з півфунта і майже на одну третину складався з благородного металу.

Найрізноманітніші думки ринули в мою голову. Скарби, звичайно, полонили мене, але найприємніше було думати про те, як зрадіє адмірал, коли довідається про нашу знахідку.

Ми вийшли на берег, одягнулись, ще раз перерахували свої скарби. Ми дали Орніччо сховати камінці до кишень, бо мої були діряві, а в Аотака їх не було зовсім.

Орніччо йшов за нами, похнюпившись.

— Чи не сподіваєшся ти і тут, на землі, знайти золото? — спитав я, сміючись, і був вражений сумним виразом обличчя, коли він звів на мене очі.

— Я міркую про те, чи на добро наша знахідка, — сказав мій друг. — Пригадай, як змінився адмірал після того, як побачив ті кляті золоті пластинки! А матроси? Дієго Мендес так штовхнув Вальєхо, коли той спробував зважити на руці його золоту палицю, що бідолаха упав і зламав собі руку. Але ж Вальєхо — зять Мендеса і кум. І хіба ти не зауважив, як спохмурніли обличчя матросів, коли адмірал оголосив, що дев'ять десятих знайденого золота належить короні?

І, стишивши голос, мій друг додав:

— Якби з нами не було Аотака, я закопав би всі ці камінці в землю і нікому й словом не обмовився б про нашу знахідку, але він неодмінно розповість про все адміралу. І я не знаю, як змусити його мовчати, бо найменше мені хочеться навчати цього юнака брехати.

З корабля дали нам знак повернутись. Пан, марно прочекавши посланців Великого хана, вирішив вирядити на розвідку вглиб країни розумного і вченого Родріго Хереса, давши йому в супутники перекладача — єврея-марано[73] Луїса де Торреса. Аотак і ще один тубілець мали їх супроводжувати. Ця дитина так любить все нове, що охоче прийняла доручення адмірала. Аотак уже забув про те, що він хотів повернутися з нами на берег і далі розшукувати ланцюжок.

Ми з Орніччо і ще двоє веслярів відвезли їх на берег.

— Дай бог, щоб Аотак і цього разу виявився забудьком, — промовив мій друг, коли ми поверталися назад.

Несподівано я почув, як щось важке хлюпнуло у воду. Я боявся повірити своєму здогаду і занепокоєно глянув на Орніччо.

— Так, — сказав він, — пробач мені, любий і дорогий Франческо. Я навіть не можу тобі точно пояснити чому, але я твердо вирішив, що цьому золоту краще лежати на дні моря, ніж у кишенях іспанців. У цій затоці надто глибоко, щоб хто-небудь зміг його відшукати.

Я вже так чітко уявляв собі ту користь, яку ми матимемо від своєї знахідки, що не міг стримати сліз. Я так і не зрозумів міркувань свого друга.

— Чому ти це зробив, Орніччо?.. — повторив я, плачучи, і лише біля самого корабля спромігся замовкнути.

Так сумно кінчився для мене день 2 листопада, який розпочався так щасливо.

Наступного ранку Орніччо, усміхаючись, підійшов до мене з простягнутою рукою, але я удав, що не помітив його, і