Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Одначе, — сказали вони, — марно тут було б зупинятись, бо нічого цінного на Ізабеллі нема.

Але, з'їхавши разом з синьйором Маріо й Орніччо на берег, ми одразу ж могли спростувати їхні слова. Синьйор Маріо встановив, що тут ростуть цілі гаї алое. Потім ми навантажили на «Санта-Марію» десять кінталів[70] цього дорогоцінного дерева. Жителі Ізабелли здалися мені полохливішими від усіх індіанців, яких ми зустрічали досі. Вони покидали свої домівки з усім начинням і тікали в ліс. За допомогою Аотака та інших гуанаханців нам пощастило трохи приручити їх.

Я кажу «приручити», бо вони справді нагадують граціозних і лякливих звірят. Ходять вони голі, у чому мати народила.

Вони такі ж добрі, як і гуанаханці та фернандінці. Зрозумівши, що ми потребуєм свіжої поди, вони негайно принесли нам її стільки, що ми запаслися нею вдосталь, наповнивши весь наявний на кораблі посуд. Воду індіанці віддали нам разом зі своїми пляшками-кабаками і нічого не вимагали за це. Адмірал, за своїм звичаєм, подарував їм намисто та іграшки.

Наскільки ми могли зрозуміти, десь тут, у глибині острова, мешкає король цієї країни. Адмірал просив ізабельців сповістити короля про наше прибуття і навіть приготував йому коштовні подарунки.

Проте, прождавши марно два дні, пан вирішив рушати далі.

Річ у тому, що Самоат-Ізабелла явно не той золотоносний острів, досягнути якого так жадав пан.

Як пояснили нам тутешні індіанці, золота багато на землі чи на острові, який деякі місцеві жителі називали «Кольба», а деякі «Куба». Острів це чи материк, вони не могли нам пояснити, тільки «нукай», як твердили вони, на Кубі стільки, що король Куби їсть на золотому посуді і весь прикрашений золотом. Це могутній цар дужого і жорстокого народу, який має свій швидкохідний флот. Синьйор Маріо висловив припущення, що це, можливо, і є один з нащадків Кублая. Цілком можливо, що від його імені Куба і одержала свою назву.

Але пан вважає, що коли Куба — острів, то це, безумовно, має бути острів Сіпанго. Орніччо ж каже, що коли він чує назву «Сіпанго», йому починає шпигати у животі: так довго і так марно ми його шукаємо!

Пан доводить, що цей «швидкохідний флот» короля Куби, без сумніву, парусний, та й індіанці, яких Аотак запитував про те, чи випадало їм бачити судно, оснащене, як наші, парусами, завжди показували на південний захід.

Після того, як я бачив довгі каное, що летіли по воді від помахів широких лопат-весел, і порівнював їх з нашими каравелами, що повільно посувались у безвітряну погоду, я не можу визначити, які з них слід уважати «швидкохідними».

Співставляючи всі одержані нами відомості, пан переконався нарешті, що йдеться про володіння Великого хана, який посилає у ці віддалені околиці своєї імперії кораблі — збирати данину з дикунів. А щодо того, що посланці хана видаються бідним індіанцям жорстокими, то й у цьому нема чогось дивного: ніхто ні в Лігурії, ні в Кастілії, ні в якійсь іншій християнській країні не вважає збирачів податей людьми великодушними.

Цього разу пан говорив цілком упевнено і прочитав нам із книги Мандевілля описи країни Манго, яка також оточена безліччю островів. Він показав нам усі свої карти. І навіть синьйор Маріо, який не довіряв досі свідченню Мандевілля, почав схилятися до думки, що недалеко звідси мають лежати землі, що їх описав цей англієць.

Одначе вирушити на пошуки Куби-Сіпанго нам заважала безперервна злива. Як це не дико, дощ тут зовсім не відсвіжає повітря, навпаки — волога задуха стає ще нестерпнішою. Зате вночі ми всі відпочиваємо: вони такі ж прохолодні, як і на початку весни у нас у Тосканії.

У вівторок, 23 жовтня, ми вирушили до Куби. Оскільки вночі неможливо було кинути якір у цих мілких водах, ми, спустивши паруси, йшли за одним лише фоком. Хмари згустилися, знову линув дощ. Адмірал звелів спустити і фок. За ніч ми пройшли всього дві ліги.

У середу, 24 жовтня, ми просувалися весь день у південному напрямку. Потім 25 жовтня повернули на захід і о третій годині дня побачили низку з семи-восьми островів, що простягнулися з півночі на південь. 27 жовтня ми стали на якір біля одного з островів, названого адміралом «Піщаний». Чудовий берег, усіяний чистим білим піском, так і вабив скупатися. Пан дозволив команді освіжитися, і ось тут нам з Орніччо випало щастя вельми порадувати адмірала.

Аотак піском почистив срібний ланцюжок, подарунок Орніччо. І ми, щоб зробити йому ласку, вирішили почистити подаровані ним пластиночки. Як же ми здивувалися, коли під нашими пальцями пластинки за блищали, мов повноцінні дублони[71].

Не вірячи своїм очам, ми звернулись до синьйора Маріо, і він ствердив, що пластинки справді золоті.

Ми вихором помчали сказати про своє відкриття адміралові.

Матроси, дізнавшись про це, почали з прикрістю пригадувати, що у багатьох дикунів вони бачили такі ж оздоби у вухах і в носі. Треба ж було здогадатися, що вони золоті! Аотак заспокоїв їх. Знаками він показав, що багато його земляків носять оздоби з кісток і з дерева. Для того, щоб розтлумачити свої слова, він вказував на дерев'яні речі і кістяні гудзики.

Адмірал знову підбадьорився.

Здавалось, тепер усе буде сприяти нашому плаванню. Бачачи веселе обличчя свого адмірала, підбадьорились і матроси. Друга мого також, як видно, полишив його похмурий настрій. Принісши наверх гітару Хоакіна Каски, Орніччо розважав екіпаж веселими італійськими пісеньками.

У суботу, 27 жовтня, ми до першої години дня ішли на південний захід і пройшли сорок ліг. Вночі цим самим курсом пройшли 28 ліг. Перед наступом ночі всі виразно побачили землю, що простяглася перед нами. Вахтовий матрос повідомив, що йому в сторожовій корзині видно землю