Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Нам на подив, наблизившись до халупи, ми переконалися, що собаки тут не гавкають. Вони кидались на нас з роззявленими пащеками, але гавкання їхнього ми так і не почули ні цього дня, ні згодом.
На складеній мною карті це село ми назвали «Село мовчазних собак». Цих тварин індіанці відгодовують, і м'ясо їхнє тут цінується так само, як м'ясо ящірки ігуани. Ігуани сягають чотирьох-п'яти футів і вважаються тут за неабиякі ласощі. З цього приводу. ми з Орніччо багато сміялися, бо наші богобоязні палосіці й уельвці ніяк не могли вирішити — вважати м'ясо ігуани скоромною їжею чи пісною.
Житла індіанців вразили нас своєю чистотою. Вони складалися з даху на чотирьох високих стовпах. Між стовпами підвішувалися вже бачені нами гамаки індіанців. Мені дуже сподобалися ці висячі постелі: вони займають мало місця, і їх зручно переносити.
Біля халупи стояло кілька тубільців. Побачивши нас, вони впали на коліна і знаками показували, що вважають нас за прибулих з неба.
На наш подив, дихання, яке вилітало з їхніх ротів, висіло у повітрі, як дим або пара, — його можна було бачити.
У першу мить ми були так цим вражені, що не звернули уваги на трубочки згорнутого листя — табакос, які вони тримали в руках. Згодом виявилося, що індіанці запалюють ці трубочки з одного кінця і беруть другий кінець у рот, вдихаючи дим запаленого листя. Потім вони знову випускають дим з рота…
Чи це особливий релігійний обряд, чи щось інше, ми так і не змогли довідатись, але ми бачили на острові і жінок, які тримали запалені трубочки у роті…
У жодній з халуп ми не бачили золота. Не носили його тутешні індіанці ні у вухах, ні в носі. У одного гарного на вигляд горбоносого діда ми побачили пластинку кованого срібла, підвішану до носа. Старий охоче пояснив, що срібло тут добувається в землі, але не в їхніх краях, а десь там, — і він показав рукою на північний схід.
Цей дід й інші старі люди розповідали нам, що звідти, з північного сходу, припливають люди на кораблях. Країна та значно багатша від Куби. Синьйор Маріо показав індіанцям перли і золото, що адмірал дав йому з собою в дорогу, і спитав, чи бачив хто тут такі коштовності. Тепер не тільки старі, але й молоді чоловіки почали хитати головами. І золото і перли є в країні, де живуть люті люди. Їхній володар ходить в одязі і на руках носить золоті браслети.
Адмірал мав намір завести на сушу всі три каравели, бо вони дуже потребують ремонту. Спочатку вирішено було одночасно на сушу їх всіх не витягати, а з обачності, поки ремонтуватиметься один корабель, два інших залишаться на морі. Але після роздумів пан вирішив, що тутешніх індіанців нема чого боятися.
Біля північно-східного берега Куби ми простояли біля двох тижнів, закінчуючи ремонт. Потім пан повів корабель на південний захід, і тут ми натрапили на ціле гніздо островів.
Побачивши, що пророкування індіанців не справджуються і що на островах, де ми зрідка висаджуємось, нема ні золота, ні перлів, ні срібла, адмірал вирішив повернути назад.
— Це, як видно, — сказав він, — також найвіддаленіші і безлюдні околиці Китаю.
Розділ XV,
ЯКИЙ ПОЧИНАЄТЬСЯ РАДІСТЮ, А ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СУМОМ
Веслуйте, матроси, На берег зелений. В руках адмірала Кастільське знамено. Наддайте, матроси, І в якусь мить Ці кілька ліг Ваш човен промчить. Як квіти барвисті, — Веселки суцвіття, Папуги злітають Назустріч сміливцям. Вгинаються пальми З плодом у вітті, І вітер доносить Пахощі квітів. Веслуйте, матроси, І, вірте на слово, До раю земного Приплинем щасливо! Por Castilla Е рог Leon Nuevo Mundo Hallo Colon!
Цю пісню, складену моїм другом, ми співали утрьох: я, Орніччо й Аотак, який за місяць вивчив понад сотню іспанських слів, чим засоромив навіть мене, бо спочатку я не мав таких блискучих успіхів. Правда, пісеньку Аотак співає, не розуміючи її змісту, але виконує її з властивою його народові музичністю.
Ми брели по воді, нахиляючись і розглядаючи дно. Вода була така прозора, що ми виразно бачили пісок, а іноді дурну полохливу рибу. Інколи на дні можна було помітити хвилясті сліди, схожі на відбитки пір'їнок, —
