Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

З пояснень Аотака ніяк не можна було втямити, чи Куба острів, чи країна, розташована на материку. Єдине, що ми знаємо, це те, що ми маємо зустрітися з азіатами. Тому адмірал наказав всьому екіпажу — не роздягатися догола, не ходити босоніж і, з'їжджаючи на берег, мати при собі зброю. Навіть капітанів, маестро, пілотів і контромаестро[72], а також повноважного інспектора корони синьйора Родріго Сантеса де Сеговія, нотаріуса Родріго де Есковеда, перекладача синьйора Луїса де Торреса адмірал попросив одягнутися в своє найкраще вбрання. Матросам, як марінеро, так і груметам, пан звелів гарненько вмитися і підстригти волосся і бороди. Ми з Орніччо також вирядились у краще, що у нас було, але попишатися нам не було перед ким, бо, відвідавши перші два будинки, розташовані поблизу берега, ми переконалися, що їх залишили господарі.

Приєднавши Кубу до володінь корони, адмірал назвав її «Хуан», на честь наслідного принца Хуана.

Тут, на узбережжі, мешкали, як видно, одні рибалки. У будинках ми виявили багато рибальських сітей, сплетених з пальмового волокна, гачки для риболовлі і навіть гарпун, виточений з кістки якоїсь велетенської тварини.

Пан звелів цього майна не чіпати.

На березі він знову зробив одно цікаве спостереження.

— Море тут, — сказав він, — певно, завжди спокійне, бо береги до самої води заросли травою.

Індіанці — наші гуанаханці і фернандінці— пояснили, що на Кубі багато річок, а про величину цієї країни вони, як і наш вахтовий, говорили, що їй нема кінця-краю. З усього цього можна було зробити висновок, що ми пристали до найдикішого краю Катаю.

Оскільки ні прибережні мешканці, які покинули свої домівки, ні зустрічні індіанці, що тікали від нас на своїх каное, не могли бути наближеними Великого хана, то пан вирішив, вийшовши з бухти, вирушити на захід — шукати місто, де, як казали індіанці, була резиденція короля цієї країни. Треба сказати, що Аотаку довелось вельми прислужитися адміралу. Порозмовлявши до ладу з своїми земляками і кілька разів перепитавши їх, він, як умів, переклав нам їхню розповідь. Куба — це велика країна. Вона простягається далеко на південь. Король цієї країни не Великий хан, навпаки — він воює з Великим ханом, якого на мові місцевих індіанців називають «Камі». Кубинці тікають, почувши про наше наближення, бо бояться, що ми посланці цього жорстокого володаря. Земля Великого хана називається «Саба» і віддалена від тутешніх місць на відстань чотирьох днів плавби на швидкохідних каное.

Для того, щоб перебороти страх кубинців, — пояснив Аотак, — потрібно, щоб вони не бачили наших каравел, які жахають їх, і, головне, так багато білих бородатих людей. Потрібно послати вглиб країни невеликий загін, у якому порівно було б індіанців і білих.

Все це Аотак розповів, пересипаючи слова знаками, і все-таки і я, і Орніччо, і синьйор Маріо не могли не дивуватися з того, як швидко засвоїв юнак мову білих.

Обміркувавши слова Аотака, пан розсудив, що пропозиція його мудра, але що в таку безлюдну місцевість Катаю посилати загін нема сенсу.

Адмірал вирішив увійти у гирло широкої і гарної річки, яка виднілася здаля, розвідати її береги і, виявивши велике селище, яке, без сумніву, має. бути на ній, послати в нього послів з подарунками для короля цієї країни.

З 30 жовтня по 1 листопада ми йшли вздовж узбережжя Куби, облишивши намір пливти річкою, бо для наших каравел вона виявилася надто мілкою. Береги, як і раніше, були безлюдні, бо мешканці від нас тікали. Але, як зауважив пан, оскільки тікали вони заздалегідь, треба гадати, що індіанці передають новини про нас, запалюючи багаття. І справді, коли глянути вздовж берега, можна помітити то там, то тут димки.

Команди почали вже відчувати нестачу харчів, коли пан вирішив нарешті кинути якір у невеличкій бухті, навпроти якої виднілося селище.

Тубільці, що перебували саме на березі і зовсім не чекали нас, стрімголов кинулись врозтіч. І, якби не Аотак, ми б, звичайно, їх не наздогнали. Але гуанаханець хитро кинувся їм навперейми по воді і, ще не добігши до них, почав голосно переконувати їх, що люди з кораблів доброзичливі, що індіанці скрізь залишились ними задоволені і що і тут кубинці, крім добра і подарунків, від білих нічого не побачать. Яка ж була наша радість, коли двоє індіанців, увійшовши у воду, взяли Аотака за руки і повели його в один з найближчих будинків. Затримався Аотак там так довго, що ми вже почали турбуватися. Але ось юнак знову з'явився на березі і почав давати нам якісь знаки. Слідом за ним до кораблів підпливло шістнадцять каное. Індіанці привезли рибу, овочі, прядиво і свої вироби з тростини. Фрукти, овочі і рибу, так необхідні нам, адмірал наказав обміняти на дзвіночки, ланцюжки або чотки, причому попередив, що індіанцям в обмін на їхні продукти потрібно давати тільки такі речі, які їм найбільше подобаються.

Ні бавовняного прядива, ні бавовняних тканин, ні інших виробів пан не велів брати, щоб дати зрозуміти тубільцям, що нам потрібно лише «нукай» — золото. Боюсь, одначе, що у цій країні золото називається інакше і що тубільці наших індіанців не зрозуміли.

Наступного дня пан послав невеликий загін на розвідку вглиб країни. Брати в похід порівну індіанців і білих він вважав тепер за зайве: кубинці начебто вже перестали нас боятися.

Ми з Орніччо, синьйор Маріо й Аотак також взяли участь у цій розвідці.

Житла індіанців, коли ми наблизились до їхнього селища, вразили нас своїми розмірами. Хоч би якими багатодітними були б їхні власники, але, з огляду на розміри, тут вміщалось по кілька сімей разом.

Будинки були