Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Люди тут, либонь, ще вродливіші, і привітніші, ніж на інших островах, а дівчата, не перебільшуючи можна сказати, — прекрасні! Одягни їх у шовки й оксамит, і вони, без сумніву, зможуть змагатися з будь-якою красунею з Кастілії. Треба сказати, що тут вони ходять не голі, як на інших островах, а носять — дівчата — пов'язки на стегнах, а заміжні жінки — шаровари з бавовняної тканини, яку тчуть на своїх верстатах досить вміло.

— Такі шаровари, — зауважив адмірал, — хіба, може, з дорогоцінніших тканин, носять жінки і в країнах Сходу… Ну, синьйоре секретар, — додав пан, поляскуючи синьйора Маріо по плечу, — тепер ви вже перестали сумніватися, що ми допливли до Індії?

І наш добрий синьйор Маріо негайно запевнив адмірала, що він давно вже в цьому не сумнівається. Адже адмірал міг зауважити, що секретар, як і всі на кораблі, називає всіх остров'ян «індійцями».

17 жовтня ми знову зібрались у дорогу. Одначе, наблизившись до борту «Санта-Марії», капітан «Пінти» Алонсо Пінсон повідомив адмірала, що захоплений ним на Фернандіні індіанець як міг доводив йому, що золотоносна країна Самоат знаходиться у південному напрямку.

Я занепокоєно спостерігав за обличчями адмірала і капітана, але не помітив на них і тіні неприязні. Правда, розмовляли вони тільки про справу і вже не обмінювались жартами, як це частенько у них бувало до сварки через Хуана Родріго Бермехо.

Дай боже, щоб це благодатне повітря мало властивість зціляти рани не тільки тілесні, але й душевні. Адже ж пан наш знову перейшов од відчаю до надії. Весело наспівуючи, він міряє кроками палубу і милостиво зачинає розмову з індіанцями, матросами, з кожним, хто трапляється йому на шляху. Вирушивши в дорогу за порадою Пінсона, ми віднайшли чудову бухту недалеко від краю Фернандіни. Адмірал послав матросів з бочками по воду. Знову до кораблів з'їхались на каное тутешні індіанці і обмінювали товари на всілякі європейські іграшки.

Матроси, що повернулися з запасом води, розповіли, що вони ні в будинках, ні на індіанцях золота не бачили, якщо не згадувати помічену ними тонку золоту пластинку, трохи більшу ніж півкастеляно[68], підвішену до носа одного з фернандінців.

На свою біду, Хуан Роса додав, що він навіть ніби розрізнив на пластинці якісь букви.

І от пан наш, адмірал, раптом, рассердившись, затупотів на Росу ногами.

— Ви повинні були за будь-яку ціну викупити у дикуна цю пластинку! — закричав він.

Я з жахом побачив, що на губах адмірала виступила піна.

Синьйор Маріо, підійшовши, став його заспокоювати, тихо щось йому кажучи на вухо.

А потім, за своїм звичаєм, розмовляючи з нами перед сном, секретар пояснив нам з Орніччо, що пан правий у своєму неспокої: ця золота пластинка могла бути знаком того, що в тутешніх місцях до нас вже побували європейці.

— А може бути, ця монета потрапила на Фернандіну з країни Великого хана[69]? — висловив я припущення.

І синьйор Маріо, подумавши, погодився, що могло бути й так.

У п'ятницю, 19 жовтня, втім, як і у всі останні дні, нам дуже докучала нестерпна злива, яка довгий час не давала змоги вирушити в дорогу. Нарешті небо трохи прояснилось, і пан вирішив розділити нашу невелику флотилію: «Пінту» він послав на південний схід, «Нінью» — на південний захід, «Санта-Марія» пішла попереднім курсом.

Річ у тому, що або Аотак погано перекладає нам повідомлення своїх земляків, або ж індіанці самі щось плутають, але відомості про золотоносні землі ми одержуємо такі суперечливі, що людина, яка не володіє волею і цілеспрямованістю адмірала, вже давно повинна була б розгубитися.

Надвечір ми допливли, нарешті, до великого чудового острова Самоат, названого на честь кастільської королеви «Ізабелла».

На мій превеликий жаль, матроси наші зараз уже не зустрічають кожний новий острів захопленими вигуками, їх уже мало цікавлять розмови з тубільцями, якщо ті нічого не можуть їм сказати про «нукай» — так індіанці називають золото.

Біля Ізабелли до нас приєдналися «Пінта» і «Нінья», але пан знову послав їх уперед — підшукати зручне для стоянки місце. Незабаром нам було подано сигнал, що знайдено бухту, де всім трьом суднам зручно буде пристати.

Між іншим, тут я вчинив подвиг — убив величезну, на сім п'ядей, гадюку. Синьйор Мapio запропонував нам з Орніччо скупатися. Це було увечері, а тут темрява напливає з такою швидкістю, що не встигаєш оглянутись.

Я міг би цього чудовиська і не помітити, якби Орніччо не схопив мене за плече.

Я досі не знаю, як мені пощастило з цією гадиною впоратись. Убив я її, з усієї сили вдаривши палицею по голові. Пан був дуже незадоволений, що я розтрощив їй череп. На щастя, вранці таку саму гадюку вбив синьйор Алонсо Пінсон. Голова її пошкоджена не була, тому з неї злупили шкіру, яку синьйор Маріо потім висушить на сонці і напхає клоччям, щоб цілою доставити монархам. Цю неприємну роботу довелося виконувати нам з Орніччо, бо матроси відмовилися доторкнутись до гадини. Послані на розвідку, наші люди сповістили, що острів Ізабелла дуже мальовничий і вкритий густими лісами. Річок