Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Ні, ні, судде, — заперечив Шкіряна Панчоха. — Беріть його до себе в дім, коли вже вам так забажалося, але кажіть правду. Сорок довгих років я прожив у лісах, п'ять з них — у справжніх нетрях, а спробуйте-но знайти такого, хто б у шістдесят вісім років так легко добував свій хліб, як я, попри всі ваші нововведення й закони про оленів. Що ж до чесності чи справедливості, то я навряд чи поступлюся найкрасномовнішому проповідникові у всьому вашому «патенті».

— Ну, ти виняток, Шкіряна Панчохо, — заперечив суддя, добродушно кивнувши старому. — Ти не зловживаєш хмільним, що в людей твого заняття рідко буває, та й здоров'я в тебе нівроку, як на твій вік. А цей юнак має здібності, які можуть змарнуватися в лісі. Прошу тебе, хлопче, поживи з нами, хоча б той час, поки загоїться рана. Дочка моя, господиня дому, підтвердить, що ти в нім — бажаний гість.

— Звичайно, — мовила Елізабет, силкуючись за зовнішньою стриманістю приховати свою палкість. — Двері нашого дому відчинені для кожного, а надто для того, хто через нас постраждав.

— Саме так, — докинув Річард, — а якщо вам до смаку індички, то їх чимало в нашому пташнику, і всі одна в одну, запевняю вас.

Діставши таку вдалу підтримку, Мармедюк став ще дужче наполягати. Він пояснив докладно, що входить в обов'язки його помічника, принагідно назвав суму винагороди і згадав усі ті пункти, яким надають значення ділові люди. Юнак слухав, виразно збентежений. В душі його, очевидно, точилася боротьба, — ось він нібито вже й ладен погодитися, коли це нараз обличчя йому скривила гримаса відрази.

Індіанець, який і досі стояв похнюплений, дедалі уважніше прислухався до слів судді. Він помалу підійшов ближче до гурту і, коли його зіркий погляд завважив нерішучість в очах молодого мисливця, він гордо випростав зігнуті соромом плечі й, з гідністю індіанського воїна ступивши наперед, мовив:

— Послухай свого батька — слова його мудрі. Хай Молодий Орел і Великий Володар Землі їдять біля одного вогнища, хай вони без страху сплять під одним дахом. Діти Міквона не люблять крові, вони справедливі й чинять по правді. Сонце зійде і зайде не один раз, перш ніж люди стануть однією сім'єю, на це потрібен не один день, а багато зим. Мінги й делавари — вороги одвіку, їхня кров ніколи не змішається в одній людині, вона ніколи не потече однією струминою на полі битви. Але чому повинні ворогувати брат Міквона й Молодий Орел? Вони одного плем'я, у них одні предки. Навчися чекати, сину мій: ти делавар, а індіанський воїн уміє бути терплячим.

Ця образна промова, очевидно, справила на юнака велике враження, і, піддаючись на умовляння Мармедюка, він кінець кінцем пристав на його пропозицію. Але поставив одну умову: коли котрась із сторін захоче розірвати угоду, то вона може зробити це негайно. Дивне й погано приховане небажання юнака прийняти місце, про яке людина в його становищі за звичайних обставин могла б тільки мріяти, дуже здивувало тих, хто не знав його близько, і в них склалося про нього не зовсім приємне враження. Коли співрозмовники розійшлися, вони, звісна річ, почали обговорювати недавню розмову, і ми наведемо спочатку ту бесіду, що відбулася між суддею, його дочкою та Річардом, які повільно верталися додому.

— Розмовляючи з цим дивним юнаком, я намагався пам'ятати святе напучення нашого спасителя: «Люби тих, хто ненавидить тебе», — мовив Мармедюк. — Ніяк не доберу, що його так лякає в нашому домі. Хіба ти, Весе?

— Ні, ні, — простодушно заперечив Річард, — річ не в кузині Бесс. Де ти бачив метиса, якому подобалася б цивілізація? Вони щодо цього гірші від справжніх дикунів. Ти звернула увагу, Елізабет, як він вивертає ноги всередину носками і який у нього дикий погляд?

— Я звернула увагу тільки на те, що йому бракує скромності. Справді, любий тату, він випробував вашу християнську терплячість. А мені його зарозумілість не сподобалася ще задовго до того, як він зволив погодитися. Ще б пак, висока честь для нас! Яку кімнату велите надати йому, сер? Якими вишуканими наїдками пригощати його і за яким столом?

— Їсти він буде з Бенджаміном і Ремаркабль, — втрутився Джонс. — Не посадите ж ви його за один стіл з неграми?! В ньому тече кров делаварів, а індіанці зневажають негрів. Ні, ні, він радше помре, ніж поділиться куснем хліба з чорношкірим.

— Я сподіваюсь, Діку, що він погодиться їсти з нами за одним столом, — заперечив Мармедюк, — і навіть чути не хочу про таке неподобство, яке ти пропонуєш.

— Отже, сер, — мовила Елізабет, удаючи, ніби скоряється батьковому бажанню проти своєї волі, — ви бажаєте, щоб до нього ставились, як до людини шляхетного походження?

— Авжеж! На це дає йому право сама його посада. Будемо ставитися до нього так, поки він доведе, що недостойний того.

— Ну-ну, Дюку, — вигукнув шериф, — нелегко тобі буде зробити з нього джентльмена! Є таке давнє прислів'я: «Треба трьох поколінь, щоб вийшов джентльмен». От мого батька знали всі, дід мій був доктором медицини, а його батько — доктором богослів'я, а вже його батько приїхав з Англії; щоправда, мені не вдалося встановити його родовід, але, здається, він був чи то багатим купцем, чи то видатним юристом, чи то меншим сином єпископа.

— Оце справжній американський родовід, — засміявся Мармедюк. — Ти певний, Діку, що твій предок був важливою особою, хоч би що він там робив?

— Атож, — відказав Річард. — Моя стара тітка часто про це згадувала. Ми доброго роду, судде Темпл, і завжди посідали почесне становище в суспільстві.

— Я дивуюся з твоєї скромності, Діку. Більшість американців ведуть свій родовід од трьох братів, — як у дитячих казках. Один з них неодмінно має ім'я якогось славетного героя. Але тут усі люди рівні, якщо вони тільки вміють пристойно поводитись, тож Олівер Едвардс у моїм домі буде рівний головному шерифові й судді.

— Це вже якась демократичність, Дюку, — ти говориш так, наче ти не республіканець. Проте не заперечую. Лиш хай він поважає закони, а ні, то я покажу йому, що навіть у цій вільній країні свобода обмежується розумними рамками.

— Сподіваюся, Діку, ти не стратиш його раніше, ніж я ухвалю вирок? Але що скаже Бесс про нового члена нашої сім'ї? В таких питаннях ми повинні рахуватися з думкою дам.

— О, сер, — мовила Елізабет, — в цьому я, здається, схожа