Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Токай-іхто свиснув на собаку і поволі вийшов з тіпі. Ніхто не знав, що в нього на думці. Червоний Лис недовірливо подивився йому вслід. Потім кілька разів оббіг кругом вогнища, штовхнув непорушного Моніто і стиха вилаявся. Шефа де Лю він, очевидно, зовсім не помітив.

— Проклятий хлопець, — бурмотів він сам до себе, — зараз він оббігає все селище і постарається всіх нацькувати на мене. Даремно я відкрив йому свій найсильніший козир. Якби я знав, де стоїть намет Шонки… — Вимовивши це ім'я, Червоний Лис полегшено зітхнув. — Шонка мені неодмінно допоможе. Старий чаклун теж, власне, терпіти не може Токай-іхто… Так що це повинно вдатися. От і прийде кінець Токай-іхто з його витівками. Він уже потрапив у пастку, і йому не вибратись з неї. Зараз я піду до своїх людей, цього він не може мені заборонити. Там стоїть варта, від них я довідаюсь, де живе Шонка… А потім до чаклуна! За допомогою трьохсот армійських гвинтівок і кількох ракет, що ними він показуватиме червоношкірим свої фокуси, я, безперечно, переманю його на свій бік. Справа напевне вигорить…

Червоний Лис попрямував до виходу, але саме у цю мить вихід розкрився і з темряви виринула атлетична постать Хитрого Бобра.

— Фред Кларк? — посміхаючись, спитав хитрун.

— Так. Ви вже й про це якось довідались, — відповів Червоний Лис роздратовано і витер піт з лоба. — Чого тобі треба? Хіба ти не мусиш вартувати біля зброї у великому наметі? Я сам хотів іти до тебе.

— Краще ми поговоримо тут, — Хитрий Бобер примостився біля вогню.

Червоний Лис допитливо глянув на нього і сів неподалік.

— Ну, то кажи зараз…

— Ти привіз нам дуже гарну зброю. Тому я хочу застерегти тебе, як брата.

— Що, Токай-іхто вештається нишком по селищу і підбурює людей проти мене?

— Так. Але не в цьому небезпека, адже ти можеш вільно піти від нас. Тут зовсім інше… Чи можуть довгі ножі дізнатись, що ти привіз нам зброю?

— Сто чортів, що це за питання? Нічого вони не повинні знати, нічого, і взагалі якщо хочете коли-небудь щось мати від мене, то тримайте язик за зубами.

— Та ми мовчатимемо. Але чи можеш ти покластися на Шефа де Лю… я маю на увазі розвідника Тобіаса?

— Чого це ти раптом згадав про нього? Він же в Чорних горах.

— Він у селищі.

— Де він? — скрикнув Червоний Лис.

— Тут, у нашому селищі.

— Прокляття! Чи знає він щось?

— Поки що він не знає нічого. Він був у мене і хотів вивідати. Але я не виказав тебе.

Шеф де Лю під ковдрою напружено прислухався до розмови. Бобер — розумний.

Червоний Лис взявся руками в боки.

— Я хочу тобі щось сказати… Як тебе звати?

— Бобер.

— Отже, я хочу тобі щось сказати… Наче нечиста сила все заворожила тут. От клятий проноза, червоношкірий собака, оцей Тобіас… я ж сам дав йому доручення… Він ніби послухався, сів на коня і поїхав… Коли я знову буду у форті, то вже подбаю про те, щоб його добре відлупцювали, все одно за що… То він розпитував тебе?

— Еге ж.

Від люті Червоний Лис аж ногами затупотів.

— Усе загинуло, вся справа… Як умовити мені так швидко Токай-іхто?.. Так швидко нічого не вийде… Я мушу їхати, негайно їхати, перш ніж Тобіас про що-небудь здогадається… і навіть без оплати… Бодай би все провалилось. Найвигідніша справа, що будь-коли мені траплялась, пішла нанівець…

Бобер посміхнувся дружелюбно і співчутливо.

Червоний Лис зблід, шалена лють враз змінилася малодушністю. Потім він знову скипів і, схопивши долари, що валялися довкола, в нестямі почав жбурляти цими у стіни намету.

— Хай йому чорт! Але червоношкірий собака ще поплатиться за це!

Він стрімголов вибіг з намету.

Шеф де Лю приклав вухо до землі. Невдовзі він почув тупіт коня, що галопом скакав у прерію… Делавар відкинув ковдри.

— Це ти добре придумав! — схвально сказав він Боброві. — Червоний Лис утік.

Хитрун кивнув головою і зауважив:

— Але він тепер зненавидів тебе. Шеф де Лю зневажливо махнув рукою.

— Я радітиму, коли білі люди жорстоко покарають мене, бо хоч принаймні знатиму за що.

— Гаразд. Зараз мені треба покликати інших. А тобі нема чого більше ховатися. — Бобер підійшов до Моніто.

— Диви! — вигукнув він. — Моніто знову розплющив очі. Це добре. Тепер ми зможемо з ним домовитись.

Хитрун вийшов з намету, але за кілька хвилин повернувся з двома бородатими контрабандистами. Обидва, старий і молодий, у своїх шкіряних куртках мали вигляд справжніх мисливців прерій. Обличчя їхні задубіли од вітру і сонця, мов кора, куртки були старі й полатані, але стволи рушниць яскраво виблискували.

— Отже, — почав Бобер, — поговоріть з Бакеріко. Онде він сидить.

Обидва бородані підійшли до Бакеріко.

— Ну, скажи нам ще раз, — вимогливо звернувся старший до Мавпочки, — скажи ще раз, скільки ти нам збираєшся заплатити, а також скажи, скільки ти сам заробиш на цій махінації. Тільки не бреши ти, кровопивце, бо ми усе знаємо.

Бакеріко втупився в них очима.

— Собаки! — пронизливо заверещав він. — Я ж вам сказав, коли діло вдасться, кожний одержить по десять доларів. Але нічого з цього не вийшло. Тому й вам я нічого не дам… нічого, нічого, розбійники ви й ледарі!

— Тобі не треба нам щось давати, ти, жалюгідна мавпо! — вигукнули разом розгнівані чоловіки. — Ми вже візьмемо