Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
— Тоді ходімо подивимось на неї!
— Так швидко? Хоч ти й завжди поспішав, але це вже занадто. Дай-но мені раніш з'їсти шматок цього бізонячого стегна, його чудовий дух лоскоче мені ніздрі! Чемність за чемність. Я ж гість вождя племені дакотів? Чи, може, я не так зрозумів?
— Ти в наметі Токай-іхто, — відповів індієць крижаним тоном, — але я не сказав, що ти мій гість.
— То, може, з твоєї ласки, я маю тут вмерти з голоду? Але це вже зовсім суперечило б умові — вільно і безперешкодно… і таке інше. Отже, ти дозволиш?
Білий витягнув ножа, — ножа, — подумав, здригнувшись від жаху, Шеф де Лю, — яким колись проколов серце Маттотаупи, — і відрізав собі чималий шматок м'яса. З великим апетитом і глузливою посмішкою заходився він їсти. Вождь не сідав, а все стояв нерухомо, мов скам'янілий. Навіть повіки його не ворушились.
Чулося плямкання незваного гостя, що вгамовував перший голод. Потім він обернувся до Моніто, який сидів біля нього навпочіпки з виглядом єхидної мавпочки. Прізвисько було дуже влучне.
— Ну? — спитав Червоний Лис малого. — Що, вбив я тебе? Я звелів приставити тебе у цей намет цілим і неушкодженим. Ну ж і мороки я мав з тобою! Просто жах! Це остання подорож, мій любий, в яку я вирушив з тобою верхи на конях. Більше ніколи не зроблю цього!
— Більше ніколи! — пронизливо верескнув карлик. — Ні! Ніколи більше, недолюдку ти!
Червоний Лис засміявся своїм гидким сміхом, що справляв дуже неприємне враження.
— Ну й закутався ти, мій золотий жуче! Хто ж це так потурбувався про тебе? Гарна молода леді? Чи стара брава бабуня? Га? А онде висить ще велика ведмежа шкура, чи не хотів би ти і в неї загорнутися! — Рудоволосий затнувся і затулив рота рукою. — Не ображайся, Гаррі, Токай-іхто! — сказав він. — Балакаю, як умію. Але я постараюсь більше не ображати твоїх ніжних почуттів! А твоє бізоняче стегно, між іншим, дуже смачне. Ти завжди був чудовим мисливцем. Взагалі ти молодець! І якби не твоя підступна вдача, ми з тобою вже давно б дечого домоглися!
Фред Кларк знову взявся до їжі і на якийсь час припинив своє базікання. Шеф де Лю відчув, що йому зробилося гаряче. Зухвальство цього негідника, здається, не мало меж. Чим усе це скінчиться? Невже Токай-іхто справді безборонно випустить убивцю свого батька та ще й заплатить йому лихварську ціну за зброю?
Фред Кларк їв доти, доки не ум'яв з рожна усе бізоняче м'ясо.
— Гарне! — знову похвалив він. — І досхочу. Щоправда, ти ніколи не скупився. Завжди, як справжній джентльмен! Це вже, мабуть, у тебе в крові. Ну, то як же тепер буде? Чи зможу я тут переспати одну ніч? А тоді вже завтра й домовимось?
— Ні, — відповів індієць, — ми домовимось зараз, і ти залишиш мій намет.
Червоний Лис гостро зиркнув на дакоту.
— Відверто кажучи, ти не вельми люб'язний! Ти, певно, гадаєш, що доб'єшся вигоди, якщо змусиш мене вести переговори, коли я втомлений, як собака. Помиляєшся! Я поки що не зовсім розкис, як цей Мавпочка, і ще при своєму розумі! — Він повернувся до Моніто: —Що ти на це скажеш? Погодитись нам з ним і відразу ж уладнати справу?
Здається, слово честі цього індійця діятиме не дуже довго! Як же бути! Але тоді ми хоч принаймні знатимемо, що маємо на руках!
З малим враз сталася зміна. Кров ударила йому в жовте як віск обличчя; риси витяглися; очі блиснули, мов гостре лезо, а павучі пальці почали описувати в повітрі кола, ніби він щось хотів пояснити. Нарешті в ньому проступило щось таке, що нагадало могутнього короля контрабандистів.
— Ще сьогодні? — спитав він своїм пронизливим голосом. — Так! Ще сьогодні! Я вже відпочив! І хочу знати, що я одержу — чи не обдурив ти мене, негіднику!
— Ха-ха, мій любий, що це значить — обдурив? Ти ж сидиш тут і сам знатимеш, як обернеться справа. Ну, гаразд! — Червоний Лис знову повернув голову до свого смертельного ворога Токай-іхто і підвівся. — Ти хочеш спершу оглянути зброю! Гаразд! Нам нема з чим критись. Ходім!
Індієць мовчки попрямував до виходу. Червоний Лис пішов за ним. Важко гупали його високі, на товстих підошвах, шкіряні чоботи.
Коли обоє зникли, Шеф де Лю почув якийсь тихий звук. Уїнона, схиливши голову на плече Унтшіди, плакала. Стара індіанка легенько гладила дівчину по голові.
— Ходімо зі мною. — І вона вивела сестру вождя з намету.
Шеф де Лю залишився з Моніто і собакою Огітікою. Він відкинув ковдру, що закривала його, і глибоко вдихнув повітря. Моніто сидів, як і до цього, зіщулившись біля вогню, і розмовляв сам з собою.
— Вони добрі, — мимрив він собі під ніс. — Добрі вони, нові. Нехай подивиться. Він захоче придбати їх. Неодмінно. Ніхто не продасть йому таких, як я. Він мусить заплатити.
Малий зловтішно захихикав. Він був жовтий як віск; руки його тремтіли.
Згодом Токай-іхто з Червоним Лисом повернулися до намету.
— Ну? — визивно спитав білий, заходячи до тіпі.
Токай-іхто пішов на своє звичне місце біля вогнища, якраз напроти входу. Не кваплячись, він старанно набив люльку і почекав, поки його ворог запалить свою.
— Пако Бакеріко не збрехав, — сказав він стримано. — Зброя нова, патрони добрі. Я готовий купити їх. Яку ціну править малий білий чоловік?
— Ми додержали слова, —
