Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Ти знаєш, де тепер потрібні наші чоловіки. Генерали Кастер і Бентін проходять з своїми довгими ножами через наші прерії, і ми повинні зустріти їх. Боротьба дакотів — остання боротьба червоношкірих. Якщо нас поб'ють, це буде перемога над усіма червоношкірими. Воїни дакотів зараз не можуть змінити свої плани, щоб оберігати сина вигнанця, мов маленьку полохливу дівчинку.

— Замовкни, твої слова бентежать мене. Чи не краще було б тобі боротися разом з нами біля Біггорна проти Кастера, аніж дати тут себе убити? Скажи мені принаймні, що я повинен робити, коли тебе зрадять довгі ножі?

— Не можу тобі нічого на це відповісти, бо теж не знаю, що станеться. Але дозволяю залишитися у прерії, поки я перебуватиму у форті.

— Добре, дуже добре! Ну, тепер я признаюсь тобі в чомусь, Токай-іхто.

— В чому?

— Я попросив Та, танку-йотанку дати мені двадцять воїнів і домовився з ними. Вони чекатимуть на мене по той бік Маніатанки, щоб допомогти мені й тобі… в разі потреби.

Якусь мить вождь помовчав.

— Ви не зможете напасти на блокгаузи, — сказав він по тому, і в голосі його забриніли якісь дивні нотки, ніби він чогось не договорював. — Блокгаузи тепер міцно укріплені. Якщо вже справді мене зрадять, то спробуй пробратися і потай звільнити мене.

— Хуг. І вбити Червоного Лиса!

Вождь нічого не відповів.

Нічна розмова на цьому закінчилась. Але Бобер не пішов спати. Він лишився з своїм вождем І другом дитинства вартувати до кінця ночі і тихо наспівував бойову пісню дакотів, що навіть перед смертю не кинули один одного:

Пісня завмерла в сутінках.

На світанку обоє друзів подалися назад до своїх супутників, і маленький загін вирушив далі. Другий і ще половину третього дня їхали індійці на своїх витривалих диких конях, поки не наблизились до форту.

Вершники зупинились за вигином річкової долини, де їх навряд чи могли помітити з військового поста. Вождь залишив тут Бобра, а сам виїхав з обома радниками на вершину пагорба, з якого вже добре було видно форт.

Токай-іхто побачив на власні очі те, що йому вже було відомо з донесень розвідників про відбудову форту. Білі люди швидко ліквідували шкоду, якої їм завдав одчайдушно-сміливий вчинок Токай-іхто. Обидва відбудовані блокгаузи стояли майже на тому самому місці, що й раніше, тільки ще більші й просторіші. Також і вишка стриміла знову, тільки тепер вона вже була відокремлена від будинку коменданта. Води річки більше не сягали до частоколу; вони повернулися назад у своє русло.

З форту доносився невиразний гамір, важкі кроки, тупіт копит, вигуки. Для посиленого гарнізону навряд чи могло знайтися місце всередині огорожі. Але, незважаючи на це, певно, вважали необхідним розмістити усіх людей і тварин у форті. Дакоті навіть здалося, що він почув, як заскрипів замок у воротах, що виходили на захід. З скреготом розчинилися ворота, і з двору виїхали вершники. Вождь дакотів навіть на віддалі одразу впізнав стрункого сивоволосого майора на його прудкій рудій кобилі; недалеко від нього їхали три офіцери; лише одного з них знав індієць: Антоні Роуча. На лейтенантові вже знову була нова, бездоганно підігнана уніформа.

Майор Сміт пустив свою руду кобилу легким галопом і виїхав з трьома супровідниками на вершину горба. Він привітав вождя.

— Ми прибули на запрошення довгих ножів, — повагом відповів дакота. — Майор Сміт знає про розмовляючий папір, який йому послала рада дакотів через розвідника Тобіаса. В ньому було одне питання.

Обличчя майора помітно почервоніло.

— Так, в ній було одне питання. Але я сподіваюсь, що Токай-іхто особисто не повертатиметься більше до цього питання. Це ж нечувана образа для нашої армії!

— Чи може майор поручитися своєю честю мужчини, що під час цієї зустрічі не вдаватимуться до жодних підступів? Чи зможуть Токай-іхто і воїни дакотів так само вільно піти, як прийшли, тоді, коли їм буде завгодно?

— Певна річ, за це ручуся я так само, як і всі інші.

— Тоді Токай-іхто і його воїни поїдуть з тобою у форт.

Обидві групи, офіцери та індійці, погнали коней вниз зі схилу і понеслися галопом до форту.

Тільки-но всі в'їхали, вартовий зачинив ворота і замкнув їх на важкий скрипучий замок. Зовні спокійно, але з недовірою в очах, дивилися індійці на велику кількість війська. Коли Сміт і його офіцери злізли з коней, вони теж легко зіскочили з своїх мустангів. Солдатам було наказано відвести коней.

Дикий жеребець Токай-іхто вхопив за руку солдата, що хотів його взяти за вуздечку. Той перелякано відсахнувся. Вождь оглядівся, ніби когось шукаючи.

— Де Тобіас, ваш розвідник? Тварина послухає його.

— Тобіасе! Гей! Тобіасе! — гучно закричав драгун на. все подвір'я.

Від гурту, що стояв у глибині двору біля частоколу, відокремилася довга постать розвідника і підійшла до індійців. На Тобіасові був подарований Токай-іхто шкіряний одяг, який шили Уїнона та Грозова Хмара, але голову його замість зміїної шкіри вже знову покривала зелена хустка. На обличчі його застиг давній вираз цілковитої байдужості. Не привітавшись з вождем, розвідник узяв за вуздечку буланого, що на спонукання Токай-іхто поволі почвалав за ним.

Майор Сміт попрямував з вождем у будинок коменданта,