Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

І вони почали збирати долари, що розкотилися по долівці.

Бакеріко підхопився і підніс стиснуті кулаки.

— Не руште, злодюги ви! Я вам скручу в'язи, ви… ви…

— Замовкни, Моніто, а то ми тобі скрутимо в'язи. Ми з прерії… І тут ми господарі, а не ти! Запам'ятай це! Зброя належить нам, і ми домовились про ціну з оцим червоношкірим чи негром, чи хто він там такий… В усякому разі, хлопець непоганий, і він нам усе сказав. А тепер пірнай під ковдру і заткни свою пельку, а то буде тобі зле!

— Зрада! — заволав Бакеріко. — Вбивство! Грабунок! Рятуйте!

Але ніхто не чув його, ніхто не прийшов, ніхто не допоміг.

— Тобі справді краще замовкнути, — порадив йому Хитрий Бобер. — Роздивись-но краще навколо себе. Он там лежить Тобіас. Коли ти не замовкнеш, він викаже тебе, і, як тільки ти повернешся в місто, тебе повісять…

Лють і страх спотворили обличчя Бакеріко.

— Але й їх… — простогнав він. — їх теж, цих розбійників, цих грабіжників!

— Ні, — зареготали обидва бородані, — нас ні, бо ми зовсім не збираємось повертатися до міста, ми залишимось у прерії, де до нас нікому нема діла. Але ти, мій друже… ти, певно, не маєш жодного бажання лишатися тут, і тобі доведеться повернутись назад, просто на шибеницю, якщо ти нас ще й далі дратуватимеш…

Бакеріко раптом зіщулився. Руки його скорчилися, він закашлявся, і з рота виступила піна. Голова безсило впала на груди. В згасаючих очах відбились жадоба й зненависть. За мить серце лихваря перестало битись.

Бобер накрив померлого ковдрою.

Обидва контрабандисти ледве кинули зневажливий погляд на тіло того, чий підступний дух довго визискував і обдурював їх, користуючись своєю владою.

Вони позбирали монети і вийшли разом з Бобром, щоб у сусідньому наметі для нарад розділити гроші між товаришами.

Невдовзі Бобер знову з'явився в наметі вождя. Глибоко зітхнувши, він сів біля вогню і запалив люльку. Знадвору долинав затихаючий галоп ватаги вершників.

— Поїхали вже, — повідомив хитрун, — а зброя і мули залишились нам. Ми перемогли.

Повернувшись у свій намет, вождь спершу мовчки сів напроти Бобра.

— Ти вимагав від мене, — сказав він трохи згодом, і його голос звучав ще нетвердо, — дати тобі повну волю робити те, що ти вважав за потрібне. Тепер розкажи мені, що ти зробив і що тут сталось? Чого ці люди поїхали і покинули нам зброю?

Бобер розповів.

— Я купив зброю, купив за гроші Токай-іхто, — закінчив він, — це була чесна торгівля. І я не винний, що ці люди так поспішали і лишили тут кілька золотих монет. — Він показав на дві купки доларів, які позбирав між ковдрами. — Нехай Токай-іхто візьме їх собі.

— Залиш їх собі, Бобер. Ти зробив дуже велику послугу своєму племені.

— Навіщо мені золото? Воно мені не потрібне. Хай краще Токай-іхто подарує мені шматок найніжнішого бізонячого стегна, щоб я міг підкріпитись для боротьби проти духа, що оселився в матері моєї матері і хоче примусити мене їсти у своєму наметі м'ясо старого бика.

— Я тобі з охотою дам цілого молодого бізона! — На обличчі Токай-іхто промайнула ледь помітна усмішка.

Покликали Уїнону та Унтшіду. І Чорний Сокіл тут як уродився. Ще довго після того, як в інших наметах усі вже поринули в сон, біля вогнища вождя не вгавала розмова.

— Ти вже побачив різницю між червоношкірими і білими людьми, — почав Токай-іхто, звертаючись до Шефа де Лю. — Чапа не бере золота, яке я йому хочу подарувати, а біла людина вже понад тринадцять років ризикує своїм життям, щоб здобути його.

— Я хотів би знати, для чого! — вигукнув Бобер, хоча зверталися не до нього. — Навіщо потрібне золото уатшітшун? Його не можна їсти, з нього не збудуєш намету, не зробиш ніякої зброї. Воно блищить, і жінки можуть носити його на шиї. Та й по всьому! Що роблять уатшітшун із золотом? Цього я ніяк не можу збагнути.

— Вони обмінюються ним, — пояснив делавар, — вони вимінюють за нього все, що їм потрібно.

— Це якась дивна таємниця.

— Отож-бо й є. Але нехай Бобер згадає про те, що червоношкірі люди раніш також обмінювались черепашками. Вони теж були ні до чого не придатні.

— Ти маєш рацію, — втрутився Четансапа. — Та ось недавно я чув, що білі люди складають тисячі й тисячі золотих зерен, щоб ними володіти… Але хіба можна обміняти так багато золота? Жодній червоношкірій людині ніколи б не спало на думку набити свій намет доверху черепашками.

— Білим людям доводиться вимінювати більше, ніж нам, і тому їм потрібно більше золота, ніж індійцям черепашок, — висловив свою думку делавар. — У нас намети, а в них будинки; ми їмо м'ясо, а вони їдять м'ясо, й рибу, й цукор, і молоко, й борошно, і овочі, і ще багато дечого; на нас одна одежина, а на них щонайменше три — одна на одній; у нас один вогонь у наметі, що разом обігріває, варить м'ясо і освітлює тіпі, а в білих людей для цього три різні вогні. Мені треба б було говорити дні й ночі, щоб розповісти вам, що мають білі люди. І всім, що мають, вони обмінюються між собою.

Чапа, хитаючи головою, їв бізоняче стегно.

— Це дуже дивне плем'я, плем'я білих. Але я й досі не можу збагнути, навіщо людині так багато золота. Чого ж він та його жінки ще можуть потребувати, крім їжі, житла та одежі?

— Проте вони прагнуть ще дечого, — і собі докинув Токай-іхто, — і це справжня таємниця золота в уатшітшун. Хто має золото, може не тільки їсти й жити, він може купувати землю, дуже багато землі.