Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Атож, це правда, — підтвердив Бобер. — Мій батько розповідав мені про це. Його теж купив за золото один білий чоловік. Він мусив тяжко працювати на полі, що належало білому; його часто били.

Четансапа підняв з долівки одну з шкіряних ковдр і помацав рукою піщаний грунт прерії.

— Землю купують? — спитав він недовірливо. — І людей купують? — Він похитав головою.

— Це справді так, — знову почав Шеф де Лю. — В блокгаузі на Ніобрарі є один молодий вершник з волоссям світлим, як маїс. Він не міг заплатити за землю, на якій сіяв хліб його батько, могутнім білим людям, що мають золото, і тому мусив покинути свою землю і продати себе. Він лише тому стріляє в червоношкірих, що продав себе довгим ножам, а не тому, що ненавидить червоношкірих.

— Це погано, — вирішив Четансапа. — Але я все ж таки не розумію, чому білі люди повинні купувати землю. Хіба наші брати з племені дакотів теж не сіяли маїсу? Землі було вдосталь. Жінки вкидали в неї насіння, і воно росло.

— Але білі люди не можуть спільно сіяти маїс, як це завжди робили червоношкірі, — сказав Токай-іхто. — Вони ділять землю, мов шматок шкури, кожний бере звідти клапоть для себе, кожний купує собі насіння і велить його сіяти людям, що за золото мусять працювати на його полі.

— Отже, білі грабують не тільки червоношкірих, вони грабують також одне одного.

Бобер, здавалося, глибоко замислився і провів рукою по своєму кучерявому волоссі.

— А втім, уатшітшун розумніші, ніж ми. Вони знають, що робити з золотом, а в нас є золото, і ми не знаємо, що з ним робити. Чого ми боремось за свої мисливські угіддя? Давайте дамо за них уатшітшун золота і житимемо в мирі!

Токай-іхто довгим похмурим поглядом дивився на свого бронзовошкірого друга.

— Виходить, Чапа поділив би золото Маттотаупи з Пако Бакеріко? — запитав він якимось непевним голосом.

— Чому поділив би? — здивувався кучерявий.

— Щоб його з дозволу Великого Батька у Вашінгтоні добути з землі для Бакеріко і для червоношкірих людей.

— Ні… ні, ні, я не бажаю мати справу з Мавпочкою і Червоним Лисом, і я нічого не хочу з ними ділити, бо вони вміють тільки обдурювати. Але признаюсь тобі, мій вождь, що над цим мені ще треба поміркувати. Чи ж дозволить Великий Батько у Вашінгтоні червоношкірим людям мати стільки землі, скільки вони можуть дати золота?

— Ні, — сказав делавар, — не дозволить, хоча й має на це право. Але він зробить інакше. Він пограбує золото і вижене червоношкірих людей з їхньої землі. І тоді матиме те й те, а червоношкірі не матимуть нічого. Ви змушені будете піти у резервацію і дякуватимете Великому Батькові, якщо він не моритиме вас голодом.

— Тоді нехай рушниці й стріли вирішать, чи мав право великий розбійник з Вашінгтона вчинити так з племенем тетон-дакота, хуг!

Кучерявий зняв з рожна ще шматок стегна і з'їв його в сутінках. У делавара було таке враження, ніби думки в голові хитруна не переставали пожвавлено снуватися.

айже чотири тижні збігло з того часу, як контрабанда зброєю, що нею займався Моніто, знайшла свій раптовий кінець. Шеф де Лю вже одужав і вирушив назад до форту. Він віз з собою листа, у якому повідомлялося, що Токай-іхто прибуде на військовий пост для переговорів з полковником Джекманом.

З тихим дзюрчанням текли води Кінського потоку до Північного плоскогір'я. У верболозі понад берегом щебетали пташки. Риби стрибали, плюскаючись у хвилях потоку. На середній течії річки, там, де вона, вигнувшись дугою, повертала на південний схід, усе ще стояли, всупереч мандрівним звичкам минулих років, намети, що належали родинам Ведмежого братства. Весняне сонце уже добре пригрівало, шкіряні стіни майже усі були підняті, відкриваючи очам середину жител. Жінкам, які прийшли до річки набрати води в шкіряні відра, видно було, що в тіпі чаклуна сидить сам старий Гавандшіта, а перед ним двоє хлопців — Гапеда і Часке — ватажки Молодих Собак. Стіни намету розмальовані блискавками — символом неба, — і зміями — символом землі — та багатьма іншими таємничими знаками. В тіпі чаклуна оживали старовинні легенди про мир між усіма людьми і про мир між людьми і тваринами. Гавандшіта знав ще від своїх предків сьомого коліна, що дакоти жили у родючих долинах річок і будували там собі селища, храми та глиняні вали; обробляли землю і сіяли на ній маїс та тютюн; що вони плавали річками, проходили тисячі миль драглистими стежками і навіть робили спроби дістатися на своїх кану через велику воду до батьківщини білих людей. Він знав, що чоловіків дакотів з їхніми жінками та дітьми зігнали з родючих земель біля річок та лісів, які захищали їх від негоди, спершу червоношкірі люди, що самі були вигнані уатшітшун, а потім білі люди. І тому дакоти знову змушені були податися в неродючі степи. Вони знову змушені були полювати й кочувати, як їхні прабатьки тисячі років тому.

Старезний Гавандшіта знав багато, дуже багато. Гапеда чув від нього розповіді про великих вождів і великі війни. Він чув про Понтіака, Річкову Видру, що за короткий час завоював десять фортів білих людей, всі за допомогою хитрощів і ціною невеликих втрат, але зазнав поразки біля десятого