Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Адмірал тримав у руці королівський стяг, а обидва капітани — прапори Зеленого хреста з ініціалами монархів.

Ми з корабля слідкували за кожним їхнім рухом. Чотирьох веслярів, взятих на човни, ми вважали найщасливішими з смертних. І, коли Орніччо поступився цією честю Хуану Гарсіа, всі визнали його божевільним. Я також вирішив, що він вчинив нерозумно.

Пан наш був величний. Поверх військових обладунків він накинув ясно-червоний плащ. І, мені здається, не тільки я, але й весь екіпаж цієї миті пробачив йому всі злигодні, що ми їх зазнали в дорозі.

Двічі я зустрічався поглядом з підсліпуватими очима Яньєса Крота, але зараз навіть його пика видалась мені зовсім не такою бридкою, як завжди. Вірно сказав Таллерте Лайєс: «Хто давнє пом'яне, той лиха не мине». А на англійця зараз неможливо було дивитись без усмішки.

Кожний із присутніх на палубі напружено слідкував за адміральським човном, але Таллерте Лайєс хвилювався найбільше від усіх. Він поплескував у долоні, мов жінка, зітхав і вигукував.

Зійшовши на суходіл, пан наш, піднявши вгору меча, виголосив урочисту формулу приєднання острова до володінь кастільської корони. До нас долинув його гучний і схвильований голос.

— «Віднині і навічно, — чули ми, — острів цей зі всіма його річками, озерами, горами і лісами приєднується до володінь наших королів. Жителі острова, якщо їх буде виявлено, з цього дня стають вірнопідданими монархів Арагонії, Кастілії і Леону».

Адмірал розгорнув знамено. І ми всі з хвилюванням побачили, як фортеця Кастілії і лев Леону затріпотіли над темно-зеленим листям. Острів було названо Сан-Сальвадор[64]. І всі погодилися, що кращої назви йому і не вигадати.

На палубі матроси обнімали і цілували один одного.

— Але ж де ці нові вірнопіддані наших королів? — сказав Орніччо. — Я вдивляюся до болю в очах, але, крім метеликів і папуг, не бачу жодної живої істоти… — і раптом так стиснув мою руку, що я зойкнув. І одразу ж вигукнув ще раз, але вже не від болю, а від захоплення.

Крізь густу стіну зелені ми розпізнали позаду наших матросів темні постаті, які несміло то наближалися, то віддалялися од них. Знаками ми намагалися звернути на них увагу наших товаришів, що перебували на острові, але на такій відстані вони не розуміли наших знаків.

Таллерте Лайєс, не стримавшись, вплав кинувся до берега. Інші одразу ж почали міркувати: які на вигляд люди, що населяють цей чудовий острів. Чи схожі вони на європейців? Чи жовтого кольору у них шкіра? Чи вони косоокі, як жителі Катаю, про яких розповів Марко Поло?

Нас схвилювало те, що матроси вже помітили тубільців і лагідними знаками привернули до себе їхню увагу. Ми бачили, як наші товариші вийняли з кишень всілякі дрібнички, які адмірал, відпливаючи на острів, звелів захопити з собою.

Туземці довірливо простягали руки по подарунки, їхні зовсім голі постаті виразно вимальовувались на тлі неба і землі, але облич їхніх з такої відстані розгледіти було неможливо.

Адмірал дозволив своєму почту роздати тубільцям подарунки, а сам, повернувшись, негайно почав складати листа їхнім королівським високостям зі звітом про все, що відбулося.

Ми оточили Таллерте Лайєса і засипали його питаннями. Англієць поважно заявив:

— Дикуни, яких ми зараз бачили, такі ж самі, як і мешканці материка Азія, що їх я зустрічав 1480 року на Тріскових мілинах. Радійте, мої друзі, бо ми нарешті прибилися до одного з островів біля Азії! Тільки ті дикуни через холод, який панує в тих краях, були закутані в хутра, а тут, у цьому райському кліматі, місцеві жителі ходять зовсім голі.

Пан саме проходив у свою каюту, він чув слова англійця і милостиво кивнув йому головою.

Я радий був бачити, що доброзичлива усмішка знову повернулась на адміралові вуста.

Ми з Орніччо вирішили скористатися з його доброго настрою і попросити дозволу з'їздити на берег.

Але, коли ми підійшли до дверей адміральської каюти, до нас донеслося його приглушене ридання. Я втішав себе думкою, що пан плаче з радощів.

Майже тієї ж миті ми почули, як він схоплюється з місця, ходить по кімнаті, сміється і розмовляє різними голосами, отож, стоячи біля його дверей, можна було подумати, що його каюта повна людей.

Потім він сідав, і ми знову чули скрип пера. Він не відповів на наш несміливий стукіт. Тоді ми тихенько відчинили двері.

Пан був у чудовому настрої і не завагався дати дозвіл з'їздити на землю, але затримав нас, бажаючи прочитати уривки свого листа до монархів.

Треба було бачити пику, яку скорчив при цьому Орніччо. Друг мій добре розумів, що це надовго затримає наш від'їзд на берег.

Річ у тому, що пан наш, як і всі люди, володіючи хистом красномовства, дуже суворо ставився до форми, в яку він прибирав свої думки. Він міг тричі перекреслити одне і те ж слово і знову вставити його у свою фразу.

На наше щастя, в каюту увійшов дон Родріго де Есковеда, і ми з Орніччо тихенько вислизнули нагору.

Отже, ми з Орніччо і синьйором Маріо о четвертій годині після полудня у супроводі дванадцяти веслярів з'їхали на берег.

Спершу мені все ще здавалося, що земля тікає з-під моїх ніг, як палуба корабля, і навіть кілька днів згодом я ловив себе на тому, що ходжу по землі, як по кораблю, широко розставляючи